Дикий кабан – так не страшно, а як – вепр?

ЗМІСТ

Чого воно так: коли говорять “дикий кабан” – так не страшно, а як – “вепр”, так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?

Воно, мабуть, саме слово “вепр” – страшнувате, – якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає…

– Вепр!

На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, – хоч воно i не дорослий “Вепр”, а тiльки маленький, тiльки ще “Веприк”, але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, – ану ж вiзьме малий “Веприк” та на великого “Вепра” й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан – “одинець”, – це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.

Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев’язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право “першої ночi”.

Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла – сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:

– Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь – а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, – у

лiвому стволi в мене жакан, – я його в лоб як жахну, – а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась!

Я не розгубився… А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да… Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:

“Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?” Да… Я, звiсно…

– Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

– Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! “Ага, – кричу, – попався, – кричу, – веп-п-пиррр. Не з таких, – кричу, – я, щоб сiкачiв боятись!” Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: – “Та злазьте, – каже, – дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!” А я йому:

“Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, – кричу, – не рiшу тебе тут!” А вiн менi: “Я, – каже, – веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч…”

Тут уже пiдходить хазяйка:

– Може б, – каже, – ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

– Не злiзу! – кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона

Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.

А вiн i на канапi ще добиває сiкача:

– Не злiзу, – кричить, – доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон

Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.

Сiкач – страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш…

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?

Бо ми – охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що…

Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!

Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.

Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета – сiкач.

Поросят не бийте.

Убити порося – це все’дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це – шокiнг для справжнього мисливця.

Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.

Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.

Кузьма Дем’янович – мого приятеля звуть.

– Полювали ми кумпанiєю у Баб’ячiй балцi, – почав Кузьма Дем’янович… – А

Баб’яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля… Понад балкою – лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi – рiчка.

Полювали ми зайцi, лисички, – що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охотник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки… По той бiк рiчки – лiсочок… Бiля лiсочка – хутiрець на три хати… На узгiр’ї бiля хутора овечки пасуться… Чутно, як у хуторi дiвчата “Чорноморця” виводять:

Вивiв мене босую,

Та й питає.

– Чи є мороз, дiвчино,

Чи не-ма-а-а-є-є-є?

Дивився б i не передивився… Слухав би i не переслухав…

Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.

Аж ось мiсцевий дiдок i каже:

– А в цьому, – каже, – болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.

– Ми всi, – каже Кузьма Дем’янович, – аж попiдскакували!

– Де?

– Та отут у болотi!

– Та невже? – ми до нього. – А чи бачив їх тут хто-небудь?

– А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили… Я сам сiкача бачив, – пудiв на п’ятнадцять, якщо не бiльше!

Страшний звiр!

– Ну, ви ж розумiєте, – вiв далi Кузьма Дем’янович, – що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, – менi вже тодi п’ятдесят шостий пiшов, – так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта – з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.

Загонщикiв у нас, як бачите, не було, – ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: “Боюсь!” – каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: “Мо’ – каже, – де зайчика наполохаю”. Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi – сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, – сам я собi подумав… Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть нiчого… Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю!

Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я як пiдстрибну!

Пiдстрибнув – i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге – як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю.

Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:

– Кузьма Дем’янович! Кузьма Дем’янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!

– Я тут! – кричу. – На сiкача засiв! На грушi!

– Зла-га-га-газьте!

– Не злiзу! – кричу.

А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, – не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття – самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму…

Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.

– Бачили що-небудь? – питаю я їх.

– Анiчогiсiнько не бачили!

– Та як же ж, – кажу, – не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб’є, – кажу, – своїми вухами чув!

– Так то ви, значить, – питає мене Iван Петрович, – на провалля прянули?

– Я ж, – кажу, – я! Воно як хрокне, – я думав, що сiкач, i з очерету!

– Та то я висякався! – каже Iван Петрович. – Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!

Аж ось дiдок пiдходить.

Ми на нього:

– Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?

– Нема хiба? – здивувався дiдок.

– I слiду нема, – кажемо.

Виходить, пiрнули!

– Куди пiрнули?

– Пiд воду! Куди ж!

– Та хiба ж дикi свинi пiрнають?

– Не знаю, як де, а в нас пiрнають! – каже дiдок.

– А що ви гадаєте, – мiркує Кузьма Дем’янович, – могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!

– Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят же шостий менi…

Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, – додав Кузьма Дем’янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.

Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.

Стрiляти треба обов’язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан – звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком “Ага, попавсь!” поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.

Коли вiн сам смертельно поранений, – вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.

Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.

Тi, що несуть загиблого товариша, – дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi.

А тi, що несуть забитого кабана, – дуже веселi, бо “такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.

Коли ви йдете болотом, де обов’язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п’ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).

Така молитва:

Ви зорi-зiрницi,

Нiч темна темниця,

Замикаєш ти i церкви, i хати

Ще й царськi палати.

Замкни звiрю вуха й очi,

Щоб я пiдiйшов i не промахнувся…

Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.

З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi.

А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.

Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, – повертається i йде на загонщикiв.

Бо вiн звiр хитрий, – вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає.

Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне, налякає й, смiючись, побiжить далi.

Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду – було!

Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв.

Пiшли вони на охотникiв.

Почулося там бах, там бах!

Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр.

Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на загонщикiв.

На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i “рятуйте, хто в бога вiрує!” не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi.

Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки:

– Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло!

Нарештi трохи опам’ятався.

Ми до нього:

– Ну, що, – дуже злякався?

– Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! – промовив вiн i подавсь у кущi.

Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана.

I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней.

Це – коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий.

Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його вдруге…

В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуєте…

Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.

I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас!

I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:

– Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер?

Отакi люди!

Невдячнi люди!

З’їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка iстерично верещить:

– Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила?

Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв!

А вони, приятелi, iдуть ситi й п’янi додому та ще й насмiхаються!

Нехорошо!

Автор: Остап Вишня, 1946 рік

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *