Як закарпатські гірські річки зариблюють фореллю
Як повернути гірським річкам втрачену славу форельних. Над цим завданням поряд із основним – плекання здорових, різнопорідних, високопродуктивних лісів – трудяться і лісівники Брустурянського ЛМГ, пише ekoinform.
– Територією Тячівського району протікають 8 річок, найбільші з них: Тиса (протяжністю 42 км), Теребля (41 км), Тересва (56 км), але щоб у них водилася «царська» риба, як називають форель, однієї наявності водних артерій мало, – наголосив Михайло Бігун. – Тому свого часу я поставив перед собою і командою завдання зайнятися аквакультурою, зокрема форелевим господарством. Так в урочищі Турбат Турбатського лісництва вирили котловани, до яких підвели воду з гірського потоку і запустили каскадом два великих рибники та чотири ставки.
Лісничий Дмитро Чуса, в свою чергу, додав: «У дикій природі форель можна зустріти, в основному, в гірській місцевості, оскільки ця риба любить холодну, чисту і прозору воду. До речі, ловля форелі є чи не найвищим пілотажем рибальського мистецтва, тому ті, хто зумів хоч раз її спіймати, ще довго цим пишаються. Річ у тім, що зловити навіть дві форелі в одному місці майже неможливо. Треба йти і йти вгору річкою чи потоком. За день рибалки проходять до 15 км. Умови, які ми створили для вирощування делікатесної форелі в рибниках біля лісництва, близькі до ідеальних – чиста вода, стерильні басейни, якісний корм. До того ж вода в рибниках тече з гірської річки, тому температура її приблизно однакова влітку і взимку».
Ще Марію-Терезію пам’ятають
Брустурянський лісомисливгосп об’єднує 8 лісництв, загальна площа лісового фонду становить 39,8 тис. га. Воно одне з найбільших, найзеленіших в області. Насадження сягають своїм корінням часів Франца Йосипа ІІ, старовікові кедри «бачили» навіть ексгерцогиню Австрії, імператрицю Священної Римської імперії з династії Габсбургів Марію-Терезію. Село Лопухів, де розташований офіс підприємства, – найвіддаленіше на Закарпатті, простягається на 12 км уздовж річки Брустурянки. За часів Марії-Терезії тут розселилися німецькі колоністи, які організували сплав деревини, що йшла на будівництво плотів, барж, човнів, частково її збували на ринках Угорщини та на Балканах. Експлуатація лісів часом набувала хижацького характеру, сильно підривала біопродуктивність гірських потоків. У 1920 р. Брустури (стара назва Лопухова) увійшли до складу Чехословаччини, а під час Другої світової війни перебували під угорською окупацією.
Як розповів ветеран господарства Ярема Тимків, за правління чехословацької влади тут здійснили грандіозне будівництво – проклали вузькоколійку до самих вершин Карпат. Надійно служила вона й радянській владі – тепловоз тягнув вагони із 300–350 куб. м деревини, долаючи щоразу до 120 км (така відстань від Тересвянського ДОКу до глибинних Горган і Турбату). На Усть-Чорнянському лісокомбінаті, від якого сьогодні залишився лише спогад, працювало 3,5 тис. чоловік, у тому числі, 350 осіб на вузькоколійці. Існувала залізниця до 1998 р., до сильного паводка – він частково зруйнував її. Ніхто не брався ремонтувати, а 2000-го року розібрали колії. Що не розікрали, то спритні ділки розпродали, як металобрухт.
Паводок наприкінці минулого століття сильно пошкодив і автодороги вздовж річок, надто ту, що вела до найвіддаленішого урочища Турбат, де прописалося однойменне лісництво. У ньому 1999 р. почав працювати майстром лісу Дмитро Чуса – племінник відомого лісоруба, Героя Соціалістичної Праці Івана Чуси, котрий 1967 р. у канадському Монреалі здобув перемогу на світовій першості у звалюванні лісу. Молодого енергійного майстра невдовзі призначили помічником лісничого, а 2002 р. довірили керувати Турбатським лісництвом. Яка спадщина дісталася від колишнього лісокомбінату, бодай, не згадувати. Один факт, що контора розташовувалася в приміщенні, яке раніше служило… вівчарником, говорить багато. Ні доріг, ні техніки, ні кордонів…
Через 20 років ніщо не нагадує про ту руїну та запустіння. Справжня оаза з’явилася в долонях гір – спорудили 2-поверховий офіс, в якому передбачили і кімнати для музейних експонатів, яких зібралося чимало за солідну історію лісгоспу (вона почалася з 1946 р. після входження Закарпаття до складу Радянської України – тоді був створений Тересвянський лісгосп, який 1959 р. реорганізували в Усть-Чорнянський лісокомбінат. На його базі 1995 р. утворили однойменне лісомисливське господарство, перейменоване після чергової реорганізації 2003 р. на Брустурянське). Особливо чимало зібрали лісівники фотодокументів – яскравих свідчень багатогранного життя як лісгоспу, так і лісництва. У Турбаті потурбувалися і про місця відпочинку для мандрівників гірським краєм та мисливців, про облаштування екологічних стежок, рекреаційних пунктів. Цікаво, що тепер уже не залежать від примх енергетичних систем – виручають сонячні батареї, встановлені на дахах. Окрема сторінка активної діяльності горян – прокладені дороги, надто та, яку починали будувати ще після Першої світової війни і яка мала з’єднати Станиславську область і Закарпаття, що перебувало в складі Австро-Угорщини. Але не впоралися із завданням – через століття процес завершили лісівники: трохи більше трьох місяців знадобилося дорожньо-будівній бригаді лісництва під керівництвом інженера Юрія Фабриція, аби вийти на перевал Околи і з’єднати добротною трасою Тячівський та Рахівський райони, відкрити доступ до віддалених лісових масивів. Окрема сторінка з життя турбатівців – благодійне вирощування малька форелі для зариблення гірських потоків. Про це трохи детальніше – нижче.
Струмкова, райдужна…
Кажуть, що за чехів урочище, де розташоване лісництво, називалося Рибник, що ще за Австро-Угорщини тут з’явилися перші форелеві ставки. Коли сім років тому Михайло Бігун і Дмитро Чуса загорілися бажанням відродити добру справу, від старожилів дізналися, що пустище на березі гірського потоку – це і є місце колишніх рибних водойм. На товстій муловій подушці насіялися вільхи. Довелося добряче попотіти, аби їх розчистити – тепер там знову водне дзеркало.
Оглядаємо господарство. У прозорих ставках бачу косяки риб. Лісничий кидає корм, і вода буквально закипає.
– На громадських засадах відновили, без копійки державних коштів, – влаштував міні-екскурсію каскадом «апартаментів» сріблястих красунь пан Дмитро. – Здійснили регулювання потоку, розробили систему подачі води. Маємо маточники як аборигенної струмкової форелі, так і райдужної – уродженка Північної Америки добре акліматизувалася в Карпатах, а також гольця. Кожна знаходиться у відповідних відсіках. Восени проводимо забір ікри струмкової, випускаємо її в лотки і протягом зими ведемо спостереження . В другій половині березня виводиться мальок. Живиться він планктоном, природним, без усіляких штучних домішок, кормом. Коли мальок навчиться їсти, частину випускаємо в спеціальні відсіки з проточною водою, а іншу – у вільне плавання. Вибираємо місця з помірною течією, зі стійким дном. Виживає, на жаль, не весь – то перемелюється під час паводків, то поїдає його доросла риба. Але тут ми вже безсилі: допомагаємо природі в міру можливостей. Маточне поголів’я утримуємо з перспективою, що в недалекому майбутньому вирощуватимемо й товарну рибу. Так, як це було за Австро-Угорщини, Чехословаччини, та й за лісокомбінату в деяких господарствах…
Вагомий внесок у збереження екологічного балансу лісових екосистем роблять брустурянські лісівники. Якщо раніше закупляли мальок рідкісного виду лососевих – струмкової форелі – у Карпатському біосферному заповіднику, то тепер що не рік, то більше й більше вирощують його у власних водоймах. І випускають у природу. Лише цього року вирушили в плавання близько 40 тис. штук крихітних рибинок, народжених у Турбатському лісництві. Крім того, лісівники здійснюють і інші господарські заходи з метою сприяння ефективному відтворенню та примноженню кількості червонокнижної форелі в місцевих потоках. Тут постійно будують річкові перепади, очищають струмки від захаращення та наслідків повеней, у період тиші ведуть посилений нагляд і контроль за нерестилищами, аби запобігти браконьєрству та незаконному вилову риби.
– Усе це робиться не задля того, аби отримати прибутки від рибництва, – наголосив т.в.о. директора Брустурянського лісгоспу Василь Карпа. – Головне для нас інше – сприяти відновленню біологічного життя в гірських потоках, поверненню їм втраченої слави форельних. Карпати без живого срібла навіть важко уявити. От і працюємо над примноженням природних багатств – і лісових, і річкових.
Микола ПУГОВИЦЯ,
Закарпатська область,
фото автора,
Газета “Природа і суспільство”