Як інуїти вчили данського дослідника цінувати дух мисливського братерства

У 1913 році данець Петер Фрейхен видав книгу про свої мандри Арктикою та побут ескімосів-інуїтів. Протягом 1910 року він жив серед племен мисливців на узбережжі Гренландії, вивчаючи їхню культуру. Чимало сторінок присвячено саме мистецтву полювання цих небайдужих до природи людей.

І в одній з історій описано маленький, але повчальний епізод, як інуїти вчили Фрейхена етиці стосунків у мисливському побратимстві. Коли наївний європеєць спробував дотримуватися звичних для себе “правил ввічливості”, він наштовхнувся на несподівану реакцію тубільців.

Що ж трапилось? Під час одного з полювань Фрейхен долучився до групи досвідчених мисливців-чоловіків. Вони вирушили на човнах-каяках у відкрите море, аби здобути жирного моржа. Полювання було вдалим – здобичі вистачило б годувати увесь табір кілька тижнів.

Коли після повернення головний мисливець віддав Фрейхену частину м’яса, той, захоплений і вдячний, гаряче подякував чоловікові, тиснучи його руку. “Без вашої майстерності та щедрості я б загинув тут з голоду!”, – вигукнув данець.

Проте очікуваної радісної посмішки не побачив. Інуїт лише стурбовано глянув на нього, подавивши зітхання. Він нічого не сказав, поклав м’ясо біля намету Фрейхена й пішов геть, похнюпившись.

Петер був спантеличений. Чим він міг образити чи розгнівати щедрого мисливця? Адже лише висловив свою вдячність! Та інцідент було вичерпано, гадав він.

Втім ввечері біля вогнища табору той самий інуїт несподівано присів поруч із Фрейхеном. І заговорив, немов продовжуючи якусь затяжну розмову:

“Бачиш, люди нашого племені завжди допомагають одне одному. Ми ділимося здобиччю, їжею, всім, що маємо. Сьогодні тобі пощастило отримати м’ясо моржа, а завтра пощастить комусь іншому з нас, хто зголоднів. Ми розуміємо: хтось не такий сильний або швидкий, тож йому вдається вполювати менше. Але хіба за це він має відчувати себе нещаснішим чи гіршим від нас, удачливіших мисливців?..”

Фрейхен слухав, насупившись, а інуїт провадив далі: “Тож коли ти з радістю дякуєш мені, це ніби ставить тебе нижче, наче якогось боржника. А я не хочу такого становища! Ми тут усі рівні, хоч би що здобули. Не подяка повинна бути між нами, а дружня взаємодопомога”.

Тоді Петер збагнув свою помилку. Справді, в європейській культурі подяка часто має відтінок поклоніння чи приниження. “Якби я постійно відчував твою рабську вдячність, то втратив би радість від полювання!” – підсумував інуїт. І додав красномовно: “Дарами творять рабів, батогами – собак”.

Ось яка глибока наука крилася в здавалося б дрібному епізоді! Фрейхен зрозумів, що серед цих простих мисливців панують зовсім інші стосунки – вільні, рівноправні, засновані на взаємоповазі. Такі, яких йому бракувало на батьківщині…

З того дня Петер Фрейхен ніколи більше не дякував ескімосам за допомогу, навіть коли вони рятували йому життя. Натомість і сам робив для них усе можливе, адже хіба не так поводяться брати? Він повністю перейняв дух солідарності та єднання цих мисливців.

Гадаю, цю маленьку, але глибоку за змістом історію варто запам’ятати нам, українцям. Адже й для нашої ментальності не чужі риси взаємодопомоги, співчуття та рівності.

Чи не так само ставимося і до мисливського братерства? Справжній мисливець поважає кожного, хто любить природу, незалежно від успішності чи здобутків. Разом горюємо з тими, кому не поталанило, й радіємо з вдалими. Ділимося досвідом, спорядженням, трофеями. Бо по-справжньому щасливий мисливець той, хто розділив радощі з друзями!

Отож нехай і нам інуїти нагадають про дух єдності, взаємодопомоги та солідарності всередині мисливських громад. Хай кожен робить свій внесок, але пам’ятає про рівність усіх побратимів та посестер!