Несходжені гори, нелякана звірина в хащах, просторі полонини й глибокі звори приваблювали в Підкарпатську Русь – сучасне Закарпаття, не тільки туристів, письменників, фотографів та журналістів-репортерів. Тут були ідеальні умови для мисливців та полювання, яким можна було займатись практично круглий рік.
Лижники, рибалки, любителі походів у гори мали лише декілька місяців в році для свого хобі та захоплення. Натомість мисливцям кожен сезон пропонував лови на різноманітну дичину, кількість якої в лісах, порівняно з сьогоденням, була дуже щедрою.
.jpg)
“Трофей, впольований в Підкарпатській Русі графом С’єрстоффом, який буде центром уваги на мисливських виставках у Празі та Берліні. Граф С’єрстофф – один із іноземців, який майже щороку їде полювати до нас; про його захоплення Підкарпатською Руссю свідчить відгук з листа на ім’я президента Підкарпатської Русі А. Розсипала: …я хотів би сказати вам, як ця земля, якою ви керуєте, припала мені до серця. Понад десять років регулярно я їду в Мараморош, і з кожним роком все більше і більше полюбляю цей прекрасний регіон”. Фото з журналу “Salon” за 1936 рік
Серед основних тварин, яких мріяли вполювати на Закарпатті, зокрема, чеські, угорські, німецькі мисливці – олені, ведмеді, кабани та вовки. Цих тварин в лісах Підкарпатської Русі була чимала кількість. Однак були й свої особливості в їх непростому добутті. Щоб вполювати короля гір – оленя, мисливцю доводилось продемонструвати неабиякі вміння і навички, справжню майстерність та обізнаність, ще й бути в гарній фізичній формі. А полювання на ведмедів та вовків вимагало справжню витривалість та хоробрість.
.jpg)
Фото з полювання німецьких графів на Іршавщині в часи Підкарпатської Русі reibert.info
Фото з полювання німецьких графів на Іршавщині в часи Підкарпатської Русі reibert.info
Уявити атмосферу та зрозуміти, яким було полювання на диких тварин в Закарпатті, чи то пак Підкарпатській Русі майже століття тому, можна завдяки спогадам, статтям, оповіданням журналістів та письменників, які описували свої враження від пережитого та побаченого.
Карпатський вовк, впольований в Марамороші на Підкарпатській Русі. Фото з журналу “Naší prírodou” за 1938 рік
Чеський письменник та мисливець Іржі Секера, автор книг та публікацій в пресі про мисливство та полювання, відвідавши Підкарпатську Русь, так описував лови вовків в наших краях: «Карпатські вовки є дуже ненажерливими та жорстокими щодо інших звірів, а до того ж ще й дуже хитрими. Полювання на хижаків у віддалених та важкодоступних карпатських лісах є дуже напруженим і не завжди перспективним процесом, який вимагає надзвичайних зусиль та терпіння. Вовк боязкий, а проти ведмедя нагадує ще й досить підступного боягуза, але під час суворої зими він стає сміливіший, навідується в села, викрадаючи у селян собак та іншу худобу. В іншому випадку він дуже боягузливий, особливо перед людиною, і його присутність, як правило, виявляється лише типовим слідом на снігу та вечірнім чи нічним виттям. Місячні ночі вовк ненавидить».
Зазвичай на вовка полювали взимку. Вислідивши звіра, група людей заганяла його в лісі до позицій стрільців з рушницями, які, очікуючи на вовка, терпеливо дотримувалися тиші. В той же час морозна та сніжна погода вимагала від ловців міцного здоров’я та сил, так як весь процес міг тривати декілька годин короткого зимового дня.
Іржі Секера (зліва на фото) з вовком, впольованим в Марамороші на Підкарпатській Русі. Фото з журналу “Naší prírodou” за 1938 рік
Іржі Секера також писав про випадок, як свійські тварини бояться навіть мертвого вовка. Коли йому вдалось вполювати «карпатську гієну» на Підкарпатській Русі, за здобиччю їхав місцевий житель з конем. Кінь, зупинившись за 200 кроків до добутого хижака, відчув його запах, і ніяк не хотів зрушити з місця, раптом піднявши хвіст, він помчав назад, разом з погоничем, і його більше не можна було ніяк заманити до вовка. Важкості вполювати вовків додавали й великі простори лісів Карпат, в яких ховалися тварини. Непрохідний ліс був найкращим їх захистом. У всі сезони хижаки завдавали шкоди тваринам у мисливських угіддях, полюючи на оленів та косуль, а також викрадали свійських тварин від місцевого населення на полонинах та біля обійстя. Таким чином, на Підкарпатській Русі вовк вважався найстрашнішим розбійником, тож полювання на нього дуже заохочувалося серед мисливців.
Фото з полювання німецьких графів на Іршавщині в часи Підкарпатської Русі reibert.info
Фото з полювання німецьких графів на Іршавщині в часи Підкарпатської Русі reibert.info
Фото з полювання німецьких графів на Іршавщині в часи Підкарпатської Русі reibert.info
Інакшим було полювання на оленів та ведмедів в Закарпатті. Попри азарт та «спортивний інтерес», багато мисливців хотіли вполювати рідкісні, якомога більші та красивіші екземпляри цих тварин, задля отримання цінних трофеїв на згадку – рогів та шкури. На оленів зазвичай полювали осінню, в період гону, – саме в цей період відкривався сезон полювання на короля лісу. Одним із популярних способів мисливства, було заманювання за допомогою манка, який видає звук, схожий на голос тварини. На такі звуки олень, як правило, відповідає риком. В цей момент можна до нього підкрастися на відстань пострілу рушниці. Іноді олень і сам міг підійти впритул до мисливця.
-8.png)
Здобич Ярослава Орта на Підкарпатській Русі. Фото з журналу “Salon” за 1936 рік
-7.png)
Олені, впольовані Р. Бераном та Франт. Махником на Підкарпатській Русі. Фото з журналу “Salon” за 1936 рік
Особливою здобиччю на Підкарпатській Русі були ведмеді, адже «червоний ведмідь», як символ краю, красувався і на його гербі. Цікавою є історія про полювання на володаря гір чехословацьким військовим Вацлавом Вітачеком, який після служби пристосовувався до примітивного способу існування в пралісах Тячівщини. Майор Вітачек мешкав у своєму дерев’яному ловецькому будиночку під полонинами й дуже захоплювався полюванням.
Майор Вацлав Вітачек (стоїть в центрі) і впольований ним ведмідь. Фото з журналу “Domov a svet” за 1927 рік
У тогочасній пресі вийшла невеличка згадка про його промисел під назвою «Сміливий ловець ведмедів на Підкарпатській Русі». У тексті-описі до двох світлин йшлося про те, що майор 4 квітня, о 4 годині ранку добув небезпечного ведмедя, який робив велику шкоду пастухам на полонині Плішка, неподалік Середньої Апші, викрадаючи від них овець. Довжина добутого велетня сягала 2,23 м, вага – 250-270 кг, вік – 25-30 років. Подібного екземпляра давно не було впольовано в лісах Марамороша, а цінність цього улову збільшувалась завдяки гарному, чорному кольору хутра. Також відзначалось, що це найкрасивіший ведмідь, якого впольовував майор Вітачек, загалом дев’ятий, а на Підкарпатській Русі – третій, і один з найбільших його трофеїв.
Майор Вацлав Вітачек і впольований ним ведмідь. Фото з журналу “Domov a svet” за 1927 рік
У статті також наголошувалось, що безстрашний мисливець на ведмедів живе наодинці в глибині лісів. День і ніч він йшов слідами великого ведмедя, не відчуваючи хвилювання, аж до того моменту, коли його смертоносна зброя, яка ніколи не промахується, обірвала життя найбільшого хижака лісів Марамороша.
Допис до світлини з журналу “Rozkvet” за 1928 рік такий: “Рідкісний улов: це чудовий екземпляр великої рисі, вагою понад 25 кг, сьогодні, мабуть, найрідкіснішої дикої хижої тварини в Європі. ЇЇ популяція у Підкарпатській Русі вже вимирає, і за короткий час рись побачимо лише в музеях та на світлинах. Зображена рись була спіймана в капкан Й. Дідренцла (J. Didrenzla) в окрузі Шенборнської лісової адміністрації, в Сваляві, 28 січня. Сфотографував пан В. Хамата”.
Фото з полювання німецьких графів на Іршавщині в часи Підкарпатської Русі reibert.info
Фото з полювання німецьких графів на Іршавщині в часи Підкарпатської Русі reibert.info
Маючи лише ці названі приклади про полювання в Закарпатті майже століття тому, можемо уявити азарт та бажання тогочасних мисливців потрапити на лови в землю «лісів та диких тварин», якою тоді уявлялась Підкарпатська Русь. Зараз про їх промисли та унікальних розмірів трофеї свідчать лише старі фотографії, а також пригоди та особисті переживання, описані в книгах.