Неділя. Поспішати зрання на полювання, як це зазвичай відбувається, не входило в наші плани: ні мої, ні дядька Люка. Тихенько підвожусь з ліжка, дивлюсь на Люка, який розмірено посапує в протилежному кутку кімнати у своєму плетеному кошику. Так, що не кажіть, а дев’ять сезонів полювань дають потрошку про себе знати, йому вже потрібно більше часу для відновлення, та й вчора ми незле з ним походили…
Нічого-нічого, він у мене ще ого-го, ще той професор: раніше брав нахрапом, тепер бере досвідом, а це я вам скажу заслуговує на повагу.
Нишком, як кіт, намагаюсь вийти з кімнати, щоби нікого не турбувати, спускаюсь у зброярню, неспішно одягаюсь, ретельно підбираючи речі. У такім ділі квапитися не випадає. Заповнюю документи, бо ж не люблю робити це на природі чи в автомобілі, тоді на хвилинку замислююсь над тим, яку саме рушницю взяти сьогодні з собою (ті мисливці, котрі мають більше як одну, мабуть, зрозуміють).
Часом мені здається, що тут чоловіки-мисливці далеко перевершують жінок, котрі вагаються, яку ж то сукню одягнути для тої чи іншої імпрези. Однак нам йдеться не про красиве вбрання, а про зброю. Ось і я зараз задумався, що ж брати: звабливу своїми тендітними формами, справжню фотомодель, та на додачу ще й не обділену інтелектом 20-ку, класичну, загадкову та завжди вишукану аристократку 16-ку, чи, можливо, готову до будь-якої авантюри 12-ку, молодицю, котрій більше личить епітет «кров з молоком»…
Так, для мене рушниці як жінки, кожна зі своїм норовом, характером, темпераментом, харизмою, своїм голосом. Серед мисливців існує повір’я, що рушниця, яку довго не береш до діла, може образитись і бити на зло власнику не влучно, або давати маху в найвідповідальніший момент. Тож я стою перед дилемою, кого з красунь мого «гарему» запросити на полювання, при цьому не надто обділяючи увагою інших . Завдання не з простих, кожна ніби дивиться на мене з докором та надією. Трішки повагавшись, приймаю рішення – сьогодні акомпанувати на «святковому концерті» мені буде 12-ка, я давно з нею не виходив у «люди», отож саме зараз настав час виправити помилку.
Моя 12-ка – це моє перше «свідоме кохання», пам’ятаю, придбав її, коли вже був сформованим мисливцем.
Brauning 525 Light, рушниця полегшеного типу для ходового полювання – те, що потрібно, зручна, практична, красива. Ой пам‘ятаю, на початках і намучився я з нею, вона, як войовнича амазонка, не хотіла піддатися мені з першого разу, нахабно била мене в плече, доводячи до сказу вже на четвертому пострілі. Але мені таки вдалось знайти до неї підхід, я зробив їй коштовний подарунок у вигляді неймовірно витонченого, тонкого, а водночас і м‘якого амортизатора, який дуже органічно поєднався з кольором та формою її прикладу. Відтоді у наших відносинах запанував мир та спокій, ми отримували задоволення один від одного: вона давала мені впевненість у пострілі, робила так, щоб мені було приємно її носити, мандруючи не завжди простими теренами мисливських угідь. А я у свою чергу ретельно про неї дбав: чистив і змащував якісним імпортним мастилом після кожного полювання.
Отже, вибір зроблено, рушниця дбайливо вкладена у кейс, наплічник з необхідними речами зібрано. Можна йти на вихід. Я зачиняю двері зброярні і бачу: на мене зверху вниз уважно дивиться мій вірний приятель, лягавий пес німецької породи курцхаар, або просто дядько Люк.
Ну що ж, назад вороття немає, я це чудово розумію, тому й готовий, що до розірвання покривала спокою залишається доля секунди. Собаку неначе хтось підмінив, зі статечного та по-аристократичному завжди поважного він умить перетворюється на істеричну фурію зі своїм нестримно-радісним скавулінням на весь будинок.
Що поробиш? Холерик – це, мабуть, назавжди. Досі виючи, він підганяє мене невидимими копняками мерщій до виходу.
І ось я вже біля автомобіля, швидким рухом відчиняю кришку багажного відділення, куди стрілою влітає мій професор і преспокійно вмощується на свій матрацик, лише зараз несамовитий гавкіт припиняється, і ми разом виїжджаємо на зустріч омріяній пригоді. Десь опісля тридцяти хвилин їзди асфальтованою дорогою ми повертаємо на ґрунтовий шлях, який веде до знайомих нам місць. Таких ось місць, необроблених сільськогосподарською технікою, по правді сказати, чим далі, тим важче знайти. Можливо, тому ми й по-особливому тішимось, коли випадає нагода походити такими-от місцинами, де неприборкана рослинність досягає пояса, а запах її стійкий, аж п‘янить розпечену уяву мисливця . Погода неначе на замовлення, навкруги справжня глибока осінь із туманною димкою та прохолоддю у повітрі, що починає наповняти тебе до безкраю, щойно ти виходиш з автомобіля. Я не знаю чому, але в такі моменти відчуваю, неначе океанна свіжість огортає мене, це відчуття здається дивним, особливо коли ти усвідомлюєш, що до найближчого моря 800 км. На щастя, в повітрі бракує запаху солі, і ти таки не дивак, проте тут намішано вдосталь запахів польових трав, які, певно, я б ніколи не погодився замінити на щось інше. А можливо, це відчуття морської свіжості передається через картину, котру ти бачиш навкруги: безкраї поля і вітер, що колихає отаву, неначе морські хвилі, тут і тільки тут на відстані можеш побачити вітер, побачити його початок і його закінчення.
Отак навіявши собі романтичного настрою, я берусь до діла. Відчиняю задні дверцята авто, пес неначе дикий птах, що чекав слушної нагоди, перебуваючи у неволі, вилітає з авто і мчить, не тямлячись від раптового щастя, над землею так, ніби пересувається, не торкаючись її. Я неквапливими відрухом дістаю рушницю, припасовую улюблений наплічник, перевіряю наявність набоїв і вирушаю в дорогу вслід за своїм побратимом.
Перше, що намагаюсь зробити, це зловити Люка очима, без постійного візуального контакту з собакою полювання з лягавою втрачає всю красу. Так, вкотре ловлю себе на думці, що не можу налюбуватись, як вправно і велично рухається мій пес, скільки грації і сили у цих рухах, як виблискує шерсть під рельєфними м’язами його статури. Цей постійний порив до пошуку, несамовита експресія кожнісінького поруху при розпутуванні слідів. Такі думки, радше спогади мимоволі викликають меланхолійну посмішку на моєму обличчі.
А тим часом мій чотирилапий товариш не байдикував і всупереч усім класичним канонам з ходу, без попереджень, піднімає в повітря самку фазана. Сполохана такою наглістю вона відлітає на безпечну від нас відстань. Люк, відчуваючи провину за свою юнацьку витівку, подивився в мою сторону, ніби промовляючи «сорі татко», та я на нього анітрохи не ображаюсь, нехай собі погонить полем, скине лишню напругу, нехай розімнеться перед справжньою роботою, приведе себе у форму. Та й зрештою не велика втрата, адже кожен мисливець, що має хоч дещицю поваги до себе і до природи, не стане робити постріл по самиці, це, так би мовити, муветон .
Не довго довелось мені чекати, відразу після випадку з самкою фазана, Люк встає у тверду стійку. Хвилину-другу вагаюсь, чи варто до нього підходити, бо ж місце, де він зупинився, доволі близьке до того, звідки щойно випурхнула перепуджена пташка. Можливо, запах після її втечі ще надто міцний і збиває з пантелику мого розбишаку, так собі розмірковуючи, я поволі наближаюся до місця, на яке вказував Люк, ні на що не сподіваючись.
Будучи ще на досить пристойній відстані від Люка, щоб робити хоча б якісь спроби для пострілу, несподівано для мене з трави у повітря піднялися дві пари куріпок із лише їм притаманним специфічним звуком тріпотіння крил. Вони розлетілись у різні боки, одна пара на свою недолю обрала курс прямісінько на мене, автоматично скеровую у їхньому напрямку рушницю, злегка проводжу нею у повітрі, повторюючи політ пташок, ледь випереджаючи одну з них, плавний спуск, і одночасно з пострілом прямісінько до моїх ніг падає чисто бита куріпка. Мені не залишалось нічого іншого, як нахилитись та підібрати з землі невеличке тільце пташки.
Цікаве відчуття щораз огортає мене, коли отак тримаєш у руках щойно добутий трофей – радість від влучного пострілу, що підсилена великою кількістю адреналіну, та несамовита туга за відібраним життям.
Повертаюсь у реальний світ завдяки моєму псові, він вже встиг добігти до мене, ретельно обнюхав, як це, мабуть, у них обов’язково заведено, місце, де впала добута мною пташка, після чого підвів голову і зупинив свій погляд на трофеї, що лежав у моїх руках. Розуміючи, що сталось, він пильно подивився в мої очі і невдоволено шмигнув носом, тільки на відміну від людей, не втягуючи, а навпаки, різко виштовхуючи повітря через ніздрі. У такий спосіб він висловив своє обурення тим, що я необачний, підіймаючи здобич, міг його навіть образити, адже це частина його роботи і то, мабуть, найвідповідальніша, бо ж тільки він і ніхто інший у світі не має такого абсолютного права – подати добуту з під нього здобич у руки господаря. Розуміння мого переступу, на жаль, прийшло надто пізно, що зроблено, то зроблено. Мені залишилось лишень знизити плечима, мовляв «ну ти там на мене не сильно ображайся малий, я не хотів». Цього дружнього жесту виявилось цілком достатньо, щоб Люк знову перемкнувся на звичний для нього режим «пошуку», хіба ж не за цим ми сюди прийшли.
Мені здається, ці емоції дуже важко описати та передати словами, це необхідно побачити на власні очі, пересвідчитися особисто. Тієї неділі нам неабияк таланило на куріпку, після четвертої пташки ми застановилися на тому, що полювання необхідно завершувати з етичних міркувань, щоби було куди знову повернутись наступного сезону. Додому їхали мовчки, кожний з нас віз із собою купку спогадів, які будуть підживлювати до наступного виходу в поле чи в ліс. Якщо ж хтось із вас думає, що собаки не можуть мати спогадів, про полювання зокрема, то я вас запевню в протилежному, бо сам не раз був свідком тому, як мій дядечко Люк біг за кимось по сліду уві сні, при цьому перебираючи та посмикуючи своїми лапками і видаючи крізь сон надривні звуки, так ніби переслідування продовжується наяву. Зараз, до речі, він міцно спить на своєму матрацику в задньому відділені нашого авто, але я заздалегідь знаю, що як тільки ми приїдемо додому він першим ділом прибіжить у кухню, де на нього вже чекатиме їжа, хутко та з дзенькотом спорожнить свою миску, опісля з насолодою вгамує спрагу і піде, а радше посуне у свій плетений кошик відновлювати сили для наступних пригод…
Автор: Ігор Ляховський