Через господарську діяльність агрохолдингів на Буковині поменшало зайця
Пристрасть мисливства
Полювання на дичину, без якого не міг обійтися наш знаменитий Остап Вишня, – що погода з неба. То воно може видатися аж дуже вдалим, чи навпаки, за цілий день ходіння по розкислій ріллі навіть рушниці й не скинеш, аби встрелити омріяного зайця-русака. Хоча якраз саме цього найпопулярнішого звірка, з якого й м’ясце найсмачніше та найкорисніше, свого часу було предостатньо.
– Давайте поміркуймо над ситуацією, чому заєць-русак, який, до речі, вважається основним трофеєм, на очах переводиться? – попросив відповісти голову президії облради Товариства мисливців та рибалок (УТМР) Юрія Борисовича Ткачука, котрий, до речі, на цьому мисливстві, образно кажучи, зуби «з’їв»?
– Не заперечую. Хоч і не катастрофічно, але зайця-русака справді суттєво поменшало, причому на всьому європейському контененті. Зміліло також поголів’я зубрів, карпатського оленя, ряду червонокнижних. Зате кількість дикої косулі та кабана в порівнянні з минулими роками тримається на рівні. Все, скажу вам, тут залежить від того, хто і як господарює та дбає в угіддях, щоби множилася дичина.
Про зайця окремо. Катастрофічно його меншає через злочинну господарську діяльність агрохолдингів, для яких, здається, жодні закони не писані.
– Маєте на увазі ніким не контрольоване використання отрутохімікатів та й ще невідомого їх походження?
– Саме так. Та що для них якийсь заєць-русак! Через застосування гербіцидів, пестицидів, інших хімприпаратів на полях виявляємо також загиблих диких косуль. Та від цієї зарази хворіємо і ми самі.
– Юрію Борисовичу, а факт так званої циклічності в природі щодо його впливу на наповненість дикої фауни – він враховується?
– Ще й як. Та найбільш згубним для дичини все ж таки є людський фактор та браконьєрство. І, як уже відзначив,також горезвісна обробка полів та садів отрутохімікатами, що особливо має місце в лісостепових та степових районах краю. Що ж робити? Сподіватися, що оговтаємося, аби не було б пізно. Неодмінно мусимо спільними зусиллями порятувати наше мисливство, яке, без перебільшення, є частиночкою культури суспільства.
– Гаразд. Зайця меншає, а кількість червоної лисиці зашкалює. З сільської місцевості повідомляють, що вона навіть посеред білого дня заходить на подвір’я людських жител населених пунктів, на закинуті ферми, тракторні стани. Загроза, як відомо, не тільки в тому, що лисиця бере курку-другу в того чи іншого ґазди – вона ще й основний перенощик сказу, яким на Буковині не раз уражалися люди. Юрію Борисовичу, як іде відстріл червоної лисиці, якій в Європі оголосили священну війну, тобто, відстрілюють її цілорічно?
– Відстрілюємо і впольовуємо і ми, мисливці. Та цей процес ускладнює, як ви зауважили те, що вона все частіше внаджується впритул до населених пунктів, де полювати категорично заборонено. Та й стимул за добуте хутро сміховинний – всього двісті гривень, а це копійки, одні збитки. Для статистики: на сьогодні в мисливських угіддях краю налічується від 5 до 7 тисяч особин червоної лисиці. А враховуючи, що це нірна дичина, годі сподіватися на зменшення її чисельності. І ще врахуймо: виживання приплоду цього хижака досягає майже стовідсоткового показника.
– Та й вовки, Юрію Борисовичу, не в подарунок дикій фауні краю. Чи правда, що вони вже частково занадилися навіть в угіддя Кіцманського та Заставнівського районів, де їх вже добували?
– Факт доведений. Вовків в згаданих угіддях небагато, але вони вже «отаборилися», що викликає тривогу. За нашими висновками, вони внадилися до нас з сусідньої Тернопільської області. Це – лісостепова популяції звіра, яка завдає природі неменшої біди, аніж гірська, бо також не дає шансу всьому тому, що їм потрапляє для виживання. І годі розпускати балачки про «санітарну» функцію цього найнебезпечнішого для фауни хижака. Уполювати вовка між іншим вочевидь гонорово, бо це і унікальний мисливський трофей, і ціна за хутро тягне за 250 у.о.
– На часі, Юрію Борисовичу, подискутувати про проблеми функціонування самого УТМР, котре з незапам’ятних часів давало і ще продовжує давати лад в мисливській справі. А тепер тільки й чуєш: то тут, то там уже створили так звані приватні клуби, куди рядовому мисливцю – зась. Що скажете з приводу?
– А що тут скажеш, коли момент приватизації справді торкнувся також українського мисливства. Нехай, аби тільки на користь дикій фауні. Але достеменно відомо, що у мисливській справі без громадських осередків, яким є поки що Українське товариство мисливців та рибалок, ніяк не обійтися. Воно виправдало себе в часі, тож час покаже на чиєму боці правда.
Про мисливство можна говорити, дискутувати, сперечатися, бо воно справді того варте. Та поки не пізно державі на державному рівні треба його всіляко підтримувати та захищати. Без винятку на всіх теренах, де ще не перевівся омріяний для мисливця заєць-русак.
Іван Агатій,
член УТМР, заслужений журналіст України