“Дехто з мисливців і справді нічого не знає про те, де починаються і де закінчуються межі Парку”

У суботу, 17 березня, делегація Національного природного парку “Тузлівські лимани” відвідала засідання Дивізійського осередку мисливців. Захід проходив у будинку культури с. Дивізія. Відомство представляли начальник відділу охорони Дімов В.В., інженер з охорони природних екосистем Нагаєв С.Р., юрисконсульт Плита В.В. та працівники Тузлівського ПОНДВ. Про це повідомляє прес-служба Національного природного парку “Тузлівські лимани” на своїй сторінці у Фейсбук.

– Сумніви щодо спокійної та конструктивної бесіди були із самого початку. І, нажаль, вони у значній мірі справдилися. Безумовно, слід віддати належне організаторам й ініціаторам зустрічі – очевидно, що ці люди мали щирі наміри й зробили усе від себе залежне. Головне питання, яке хвилює мисливців – межі Парку. Про них Дімов Віталій Васильович і спробував розповісти далі. Але вже незабаром його перебили й пролунало перше й цілком очікуване запитання із зали – чи має Парк повноваження щодо перегляду своїх меж… І тут зрозуміло, що рішення про встановлення, або зміни охоронної території приймаються не на рівні самих об’єктів заповідного фонду – це призвело б до цілковитого свавілля. Та головне й не це – заповідні території різного рівня, враховуючи ефемерні регіональні ландшафтні парки й заказники, у межах цілої України складають щойно близько шести відсотків від загальної площі держави. Скорочувати іще й цей дріб’язок – це нісенітниця, – йдеться у повідомленні відомства.

Далі пропонуємо ознайомитись із оригіналом повідомлення:

А вже тоді посипалося безліч, не запитань навіть, але особистих реплік і прямих звинувачень – від спогадів про казкові природні багатства у минулому, без жодного сприяння з боку природоохоронців (із дивною, суб’єктивною логікою, у сенсі, навіщо вони взагалі потрібні) й закінчуючи давнім і добре знайомим кожному інспектору, який зустрічався із порушниками на території: про “окупацію” й “існування Парку тільки на папері”. Принагідно згадали й про “заборону випасу худоби”, й про “напади на людей на сінокосах”, ну й про “божевільних екологів”, зрозуміло, які запрошують до Парку бажаючих послухати виття шакалів… При цьому, наприклад, щодо пасовищ найголосніше, як завжди, кричали фермери, що розорали громадські пасовища. Достоту, як про утиски прав простих рибалок найбільше побиваються узаконені браконьєри у промислових масштабах, на зразок ОК “Граніт-2”…
Нагаєв С.Р. представив пакет документів, на підставі яких функціонує Парк. Але у відповідь знайшлися такі, які, не дочитавши законодавчої бази, вихоплюючи у цих документах окремі речення з контексту, спробували науковоподібно доводити неправомірність будь-яких дій НПП “Тузлівські лимани” як таких. Простий і зрозумілий аргумент Плити В.В. ‒ чому в такому разі правоохоронні органи, які розглядають заяви і ведуть провадження у справах порушення охоронного режиму на території Парку, не ставлять під сумнів його існування, залишився не почутим. Метафора Сергія Романовича щодо Парку, як території виділеної для будівництва храму потонула у загальному гаморі…
Офіційна частина зустрічі втратила за таких обставин будь-який сенс – можливості для конструктивного діалогу в подібному форматі вичерпалися. Делегація залишила збори, а головуючий на них Чабан Л.І. справедливо підсумував: у кого є претензії, нехай наймає юриста…
А проте, як виявилося, тільки офіційна частина. Адже вже на вулиці, на залитому яскравим весняним сонцем подвір’ї, мисливці, фермери, рибалки стали підходити до працівників Парку групами й поодинці. І з’ясувалося, що діалог можливий, і можна знаходити точки дотику. Більше того, з’ясувалося, що дехто з мисливців і справді нічого не знає про те, де починаються і де закінчуються межі Парку. А коли така людина чула, що полювати їй заборонено тільки на водному дзеркалі та за сто метрів від урізу води (за поодинокими виключеннями у кількох окремих місцях), йому ставало не зрозумілим інше ‒ у чому тоді суть конфлікту…
Складається загальне враження, що є допіру кілька осіб – можливо, кілька десятків на цілий район, які воліли б розорати усі можливі ґрунти, безконтрольно виловлювати рибу у морі і в лиманах, або ж і просто відчувати себе “хазяїном села”. Вони не зацікавлені відповідно ані в існуванні Парку, ані в налагодженні взаємин й, зчиняючи галас, сіючи деструкцію, не дають усім решта почути чіткі відповіді на їх наболілі запитання.
А тим часом, Парк існує – він нікуди не подінеться. Й існують люди, які з діда-прадіда живуть на цій землі. І залишилися у нас дрібні ковалки недонищеної дикої природи, без якої людина, навіть якщо не помре фізично, втратить значну частину своєї людської подоби – втратить зв’язок із першоджерелом. І задля цього в нас усіх немає іншого виходу, окрім порозуміння.