Про що дізналися журналісти, «перевзувшись у чоботи єгеря»?
Того ранку мороз не те, щоб пік, але за голу шию і щоки «щипав» відчутно. Снігу вранці не було, тож особливих надій на «зимову казку» у ДП «Лісомисливське господартство «Звірівське», куди мене відправили у відрядження, я не покладала. Ніколи не вигравала в лотерею, тож побачити цього дня оленів навіть не мріяла. Та дещо особливе таки трапилося.
Звірівське лісомисливське господарство – одне з найстаріших в Україні, засноване у 1955-му, займає аж 24 тисячі гектарів! Сюди входить 18 тисяч гектарів лісів, 5 тисяч гектарів полів, усе інше – водно-болотяні угіддя.
«В нас тут і кабан дикий, і зубр, і заєць є. Оленів – два види: плямистий і благородний. Всього їх – 700 голів. Чистокровний плямистий є лише в нас, більше ніде в Україні немає!» – не приховуючи гордості, розповідає Мирослав Захарусь – чоловік 46-ти років, який працює тут старшим єгерем. Одне з головних завдань єгерів – охороняти та підгодовувати тварин.
Одягнений у на вигляд теплющу форму, пан Мирслав запрошує на підводу – їхати з ним, дивитися на ліс, тварин і єгерські будні.
Поки вмощуємося, єгер коментує: «Це і є мій основний робочий транспорт!. Хоча дещо доводиться розвозити автомобілями – легковиками, а то й вантажівками».
Найперша ранішня турбота єгеря – доставити корм до спеціальних годівниць. Особливо багато роботи припадає саме на осінньо-зимовий період – у цей час тварини потребують найбільше допомоги.
А з весни до осені харчів у кормушках значно менше. Їх туди кладуть лише, аби «тварини надто не розходилися і трималися території господарства».
Раціон диких звірів різноманітний. Тут і сіно, і морква і буряки, і силос, і кукурудза…
«Заготовляємо сіно, отакі віники робимо для оленів – з липи, берези і кропиви. Замочуємо їх в соляному розчині, а тоді висушуємо. Обов’язково має бути сіль. Це мінеральна добавка. Коли починається линька, а олені скидають роги, сіль необхідна для покращення обміну речовин», – пояснює єгер, прив’язуючи віники у годівниці.
Солоні віники з липи, берези й кропиви – смаколики для оленів
Сіль є й окремим пунктом «меню» – у солонцях. Це такі спеціальні колоди з видовбаними у них дірками, в які й складають шматки солі.
«Це для того, щоб оленята не потруїлися через передозування. Малі ще не контролюють кількість спожитої солі, яка їм дуже смачна. А так сіль в солонцях тане, тварини облизують колоду і отримують необхідну дозу. Воно ж їм знаєте, яке смачне!» – пояснює Мирослав.
Він про оленів розказує буденно, як селянин про випасання корів. А для мене, дитини асфальту, всі ці історії – фантастика.
«А гладили колись оленя?» – запитую.
«Атож. І оленів гладив, і кабанів гладив. У мене є фото цікаве… Це було влітку, я приїхав на підкорм, привіз зерно, а вже маленькі оленята були… Старші відбігли, а малий залишився стояти. Я помаленьку підійшов до нього і сфотографував такого – з мокрим носом», – хвалиться Мирослав.
Те саме фото оленяти
Єгер каже, що дорослі олені до себе підпускають не ближче, ніж на 20 метрів.
«Ви трохи пізно приїхали. Я вже весь корм розвіз… Бачив сьогодні 70 голів оленів», – каже єгер і остаточно вбиває в мені надію побачити цих благородних тварин.
«Але ви не розчаровуйтесь поки, ще може й вам пощастить» – додає, ніби почув мої думки.
«А інших тварин бачили близько?» – не вгаваю.
Дикі тварини – завжди обережні – пояснює лісовий спеціаліст. Особливо – кабани, до людей майже не виходять. Хоча й тут винятки є.
«Колись в нас була свинка, бігала тут з поросятами. Машка звали, вона до рук приходила. Люди ж нас приїжджають відпочивати, тут рекреаційний пункт. Приїдуть, відпочивають в альтанках, Машка приходить, як їй не дають їсти, вона передні лапи – раз – на стіл і забрала, що хоче!» – розповідає єгер.
Поки ми продовжуємо мандрувати лісовими дорогами, Мирослав раз за разом поганяє коней, і водночас не припиняє розповідати. Ділиться: зараз у них – єгерів – нелегкий період. Триває сезон полювання, тож їм доводиться ще й контролювати, щоб на території господарства не було порушень.
«А де олені сплять?!» – неочікувано сама для себе задаю питання й уявляю… Ну не будиночки, звісно, але щось на кшталт гнізд.
«А ось де, бачите, листя немає? Це олень розгрібає і спить на голій землі. Коли він на такому розчищеному місці лежить – то чує вібрацію від кроків, якщо хтось наближається. А якщо сніг – то в снігу спить. Не мерзне – у нього дуже густа шерсть», – пояснює єгер.
Тим часом ми приїхали до цілого майданчика для підгодовування: там кормушка з сіном, поросятник, аж три солонці, годівниця з морквою. Ще купа харчів – кукурудзи, відходів сої і буряків – лежить просто на землі.
Тут годують лише поросят. Дорослі свині під такою конструкцією не поміщаються
Так виглядає солонець
Кукурудзу висипають просто на землю
За трохи на лісових стежках побачили позашляховик керівника Звірівського лісомисливсього господарства Сергія Тишковця.
«То що, бачили кого? – запитує і на наших розчарованих обличчях читає відповідь. – Ану сідайте в машину, зараз поїдемо шукати. Хлопці казали, що щойно неподалік бачили кілька».
Сергій – вправний водій. Відчутно, що їздити лісовими дорогами добре звик – без найменших вагань долає перешкоди.
«Ось вам олені», – раптом каже.
Якби не показали – я б і не помітила. Віддалік рухалися якісь бурі плями – олені тікали, зачувши звук автомобіля. Фотографувати? Та куди там!.
Темні плями – це олені. Напевно 🙂
Повернулися до старшого єгеря Мирослава. Розказали про «оленів-примар». Розчаровані.
«А ви ще приїздіть! От вдарять морози сильні, снігу насипле гарненько. Запряжемо коней в сани – і поїдемо шукати оленів. Тоді вони точно будуть. Коли сильний мороз – можуть цілий день біля кормушок торуватися», – заохочує Мирослав.
…А потім єгер поїв нас запашним липовим чаєм. Йшов сніг. Не надто лапатий, але достатньо густий, він за чверть години вкрив землю легким шаром білосніжної ковдри. А поки ми вибралися до траси – весь ліс був добре припорошений. Казка таки була. І олені, хоч і примарні…
У лісомисливському господарстві живуть фазани. Поки птахів лише 200, і їх тримають у вольєрі.