Парфорс – вид полювання, що розвинувся переважно в Англії та Франції. Це кінне полювання з гончими собаками на оленів, кабанів, зайців і лисиць.
Парфорс дуже видовищний і вимагає від мисливців відмінної фізичної підготовки та навичок верхової їзди.
Парфорсне полювання починається з випуску гончих, завданням яких є вистежити та привести до впольованої тварини. Мисливці сідають на коней і починають погоню за собаками. Мисливці повинні бути дуже швидкими, щоб не відставати від собак і підводити їх до впольованого звіра.
Парфорс спектакулярний і захоплюючий, але він також є небезпечним для мисливців. Коні повинні бути дуже швидкими і спритними, щоб не відставати від собак. Мисливці також повинні бути добре підготовленими до полювання, щоб уникнути небезпечних ситуацій і травм.
Парфорс – це також і духовий музичний інструмент, який свою назву приніс в музичну історію власне з полювання, з того роду занять, в якому відбулась його трансформація від простої вигнутої трубки, яка могла видавати 1-2 ноти з обмеженою гучністю, до сьогоднішньої повноцінної валторни з розширенням в формі звукової чаші, яка в свою чергу суттєво підвищує силу звуку і відтворює значний діапазон нот.
Парфорси типово мисливські “труби”, оскільки діаметр кільця трубки дає можливість закинути інструмент на плече, і так пересуватись з ним по місцевості. Прогресивна валторна зайняла своє місце в духових оркестрах колись придворної чи церковної обрядовості.
Горн парфорса вважається найгучнішим з гудків, його звук чути на відстані 1 км.
В наші часи парфорсне полювання не практикується так поширено як 17-19 століттях. В окремих країнах воно строго заборонене, в інших навпаки підтримується на рівні театралізованого відтворення традицій краю. Натомість гру парфорсу можна почути чи не в кожному духовому оркестрі.
Підсилюю написане образом
Єжи Коссак «Hunting par force» 1919, олія, тар. 36,5 х 50 см та поряд фото з інтернету, без зазначення авторів.
«Звуки Едельвейсу» – виконання австрійського колективу сигналістів виключно на парфорсах:
Melodies of Edelweiss
З повагою, Ольга Джочка