Величний храм святих Ольги та Єлизавети у Львові — свідок унікального зібрання. Звуки мисливських сурм пронизують прохолодне березневе повітря, їхнє звучання розливається над сходами храму, де вишикувались люди в зелених одностроях. В їхніх руках — не рушниці, а хоругви та прапори. Вони прийшли не полювати, а молитися.
Вражає контраст: середньовічна архітектура храму і модерний кодекс честі українського мисливця. Мисливські собаки, хорти з витягнутими мордами — аристократи серед псів — уважно спостерігають за дійством, немов розуміють важливість моменту. Їхні господарі — люди, які вміють зачаїтися, чекати, цілитися, тепер стоять прямо, з гордо піднятими головами.
Всередині храму людно. Світло від кришталевих люстр відбивається від поліровки дерев’яних древків, на яких майорять смарагдово-зелені прапори з мисливською символікою. Тут ожива традиція, яка об’єднує всіх у братерство, що сягає корінням глибоко в історію нашого народу.
Єпископ у білих шатах освячує прапор Всеукраїнської асоціації мисливців. Момент єднання духовного і земного: церковного благословення для людей, які знають ціну життю і смерті як ніхто інший.
Старовинна ікона святого Губерта — центр уваги в храмі. На ній — мисливець, що зустрів оленя з сяючим хрестом між рогами. Поруч — букет червоних троянд, немов краплі крові тих, хто не повернувся з війни.
2 березня цього року — не просто дата. Це перше відзначення Дня пам’яті мисливців-захисників України, встановленого нещодавно прийнятим Кодексом українського мисливця. Мисливці зібралися, щоб згадати своїх побратимів, які поміняли угіддя на окопи, вистежування дичини — на вистежування ворога.
З початку повномасштабного вторгнення понад 120 тисяч українських мисливців влилися в ряди захисників. Для них це був природний перехід — люди, які розуміють ліс, знають основи маскування, вміють читати сліди, орієнтуватися без GPS, користуватися оптикою. Люди, які звикли до пильності, тиші, вичікування.
Дивлячись на обличчя присутніх, помітно щось спільне — зосередженість і спокій. Мисливці не говорять багато про патріотизм — вони ним живуть.
Ця літургія — не просто ритуал. Це клятва пам’ятати тих, хто не повернеться до рідних угідь. Тих, для кого останнім трофеєм стала свобода України.