Як європейські князі, графи, лорди полювали на Гуцульщині

Криниця мисливця пропонує вашій цікаву статтю Світлани Флис, краєзнавця: “Під золотим оленем”: як європейські князі, графи, лорди і керівники Третього Рейху полювали на Гуцульщині”. Статтю опублікувало інтернет-видання «КУРС» ще 16 липня 2014 року, але мисливцям та поціновувачам історії полювання та мисливства буде безперечно цікаво.

Сто років тому ліси Гуцульщини були повні звіриною й приваблювали титулованих мисливців з різних куточків Європи. Тут полювали графи, лорди й князі знаних європейських династій. Якось після трьох експедицій до Африки та двох до Індії князь Йоан Ліхтенштайн сказав: “Вище ціную чудове риковисько оленя в Карпатах, ніж полювання на тигра в Індії”. На Гуцульщині в молоді роки полював Герман Герінг, згодом “наці номер два”, найближчий соратник Гітлера, і губернатор дистрикту Галичина, групенфюрер СС Отто Вехтер.
В околицях Яремче Станіславівського воєводства готелі й пансіонати зовсім не випадково мали у назві слово “олень” – “Під оленем”, “Під золотим оленем”. Олень зображений на печатці Кліматичної комісії курорту Яремче. На високій скелі над Прутом в Яремчі височіла скульптура оленя. Вишиті фігурки оленя красувалися на вуставках святкових сорочок гуцулок. Чоловіки металевим зображенням голови оленя прикрашали крисані-капелюхи, пасував його витиснутий на шкірі профіль і на широких гуцульських чересах-поясах, і тобівках-сумках.
Гуцули вірили, що олень на своїх рогах виносить сонце з потойбічного світу, і зображали його на писанках. Крислаті роги прикрашали мало не кожну гуцульську оселю. Благородний олень був символом мисливського багатства Карпат. Полювати звіра сюди приїжджали аристократи з усієї Європи.

Лісові масиви околиць Яремчі Надвірнянського повіту в кінці XIX – початку XX століття славились заповідними лісами і багатими ловецькими теренами. Тут здобували оленів, ведмедів, диких кабанів, глухарів-готурів в репрезентаційних ловах гості надлісництв чи власників ловецьких угідь.
Один з галицьких часописів вже в 1899 році відзначав, що гуцульські ліси Надвірнянщини щороку давали державі 700 000 корон чистого прибутку. Одночасно вони стали місцем полювання вищої державної знаті. Тут, зокрема, полював князь Ліхтенштайн, архикнязь Оттон, граф Сильва Тауроцца. Останній протягом тижня вбив чотирнадцять оленів, а архикнязь Оттон – трьох ведмедів.

Як правило, сезон полювання на лісового красеня оленя розпочинався восени, в другій половині вересня, під час розпалу риковиська. Це період парування оленів – гін, який триває майже місяць. Олень рикає в цей час, щоби відстрашити суперника. Щоб привабити тварин до ревіру – мисливського терену, їм дають сіль у сільниках, починаючи з весни, та залишають взимку сіно в годівницях. Також доглядають за насадженнями зимових прилук, де ростуть ожина, лоза, ялівець, явір, ясень, горобина, які споживають в холодну пору року олені.

Мисливські угіддя спустошувалися в силу багатьох причин і в першу чергу через браконьєрів. За часів Австро-Угорщини проти них вживали суворих заходів. 16 травня 1902 року газета “Діло” в своїй хроніці відзначала, що в Яремчі арештували кількох браконьєрів, які займалися крадіжкою звірини в державних лісах. Регулювалося (частково відстрілювалося) поголів’я лісових хижаків – рисей і вовків, які нападали насамперед на оленят.

Газета “Кур’єр Станіславовський” 26 вересня 1900 року повідомляла, що на Гуцульщині почався мисливський сезон, а в микуличинських лісах граф Ернест Йонас застрелив вісімнадцятилітнього оленя. Такі трофеї намагались сфотографувати. І ми бачимо на одній зі світлин микуличинських селян, які допомагали вполювати велетенського оленя для знатного гостя.

В 1905 році “Кур’єр Станіславовський” писав, що в горах Надвірнянщини протягом двох тижнів йде полювання за участю графа Потоцького та князя Ліхтенштайна. До них в останній день вересня долучився архикнязь цісарської родини Оттон зі своєю свитою. Знать полювала в основному на диких кабанів. До речі, кажуть, що назва населеного пункту “Ворохта” в перекладі з санскриту означає “місце, де водяться вепри”.

Князь Йоан Ліхтенштайн III з 1894 року отримав право на полювання та рибальство у Східних Бескидах. За його кошти в Поляниці Поповичівській біля Татарова спорудили чудову дерев’яну церкву в гуцульському стилі. 26 квітня 1901 року один з галицьких часописів повідомляв, що в селі Поляниці Поповичівській виставлено на ліцитацію маєток колись заможного гуцула Івана Гуля. Його придбав князь Ліхтенштайн за 60 000 корон. До мисливського господарства князя належали ліси в Дорі, Микуличині, Поляниці, Татарові та Ворохті.

Палац князя Ліхтенштейна мав вигляд швейцарського шале і був розташований на відстані чотирьох кілометрів від центру Татарова. В палаці була багата колекція мисливських трофеїв. Тут можна було оглянути роги оленів та козуль, розкішні шкіри рисей, вовків, ведмедів, опудала птахів. Гостей дивували роги велетенського оленя, якого ще 1904 року здобув англійський лорд під час полювання на схилі гори Костриці. Вони важили 14 кілограмів і мали довжину 105 сантиметрів.

В угіддях князя Ліхтенштайна під час осіннього ловецького сезону гості-мисливці добували 12-20 великих оленів. Вони забирали собі оленячі роги, а шкіри віддавали князеві, м’ясо ж, як правило, роздавали місцевому населенню. Після трьох експедицій до Африки та двох до Індії князь Ліхтенштейн сказав: “Вище ціную чудове риковисько оленя в Карпатах, ніж полювання на тигра в Індії”.

В жовтні 1908 року “Кур’єр Станіславовський” повідомляв, що протягом тижня в лісах біля села Татарова полювала віденська аристократія, в тому числі архикнязівна та князі Ліхтенштайни.
22-23 квітня 1912 року в Микуличині полював на готурів (глухарів) архикнязь Карло Франц Йосиф Габсбург. Токовиська глухарів в Карпатах – це захопливе видовище. Птахи видають набір характерних звуків, що переходить у “шліфування” і завершується своєрідним звуком “корком”, що асоціюється з відкриттям пляшки. Якщо появляється готка-курка, глухарі з чудовим оперенням, розпушеним віялом хвоста розпочинають своєрідний шлюбний танець. В цей момент птахи не реагують на наближення мисливця.

В міжвоєнному періоді в дільниці Кам’янка села Дора мав свою віллу з шпильчастим дахом професор Львівської політехніки, згодом в 1927 – 30 рр. – прем’єр-міністр Польщі Казимир Бартль (1882 – 1941). Він також ходив на полювання, але… без рушниці. Тільки для того, щоб помилуватися токовиськом глухарів навесні та риковиськом оленів восени.

У 20 – 30-х рр. XX ст. в Станіславівському воєводстві діяло 33 мисливських товариства, одне з них – у Яремчі – “Гірське мисливське товариство” верхньої долини Пруту. До товариства входили, як правило, лісничі, лікарі, підприємці, урядовці, офіцери прикордонної служби. На значку члена товариства було зображено голову оленя на фоні смерекових гілок з написом “Гірське товариство мисливське в Яремчі”.

В Микуличині в міжвоєнному періоді в надлісництві було орендовано два мисливських ревіри (угіддя), і орендатори своїми коштами утримували єгерів – М. Мироняка і Ю. Варцаб’юка. Власники-поляки приїздили в Микуличин з численними гостями тільки на полювання на оленів і диких кабанів.

“Не зловиш звіра, поки не вивчиш звички його життя”, – стверджував авторитетний гуцул-мисливець. Великим знавцем поведінки тварин і, звичайно, блискучим мисливцем був ворохтянець Василь Проданюк (на фото з впольованою риссю, 60-ті рр). Він працював з 1922 року в мисливському господарстві “Арджелужа” графа Ламбута, котрий орендував близько п’яти тисяч гектарів ворохтянських лісів, а це – урочища Лабєска, Кукул, Кострича та Озірний. Тут титуловані мисливці полювали на оленів, диких кабанів, вовків, лисиць, рисей, ведмедів, сарн (козуль).
Син відомого мисливця, Михайло Васильович Проданюк, розповідав, що у Ворохту на полювання приїздив… Герман Герінг, тоді, ще в 1918 році, німецький льотчик, лейтенант, про що свідчила фотографія. Згодом вона врятувала сім’ю мисливців в період окупації від розстрілу. Герман на той час вже був другим після Гітлера керівником Третього Рейху, президентом Рейхстагу і рейхсмаршалом. З приходом радянської влади дружина пана Василя, потерпаючи за життя родини, спалила світлину.

У Ворохті в міжвоєнному періоді мав свою віллу граф Грабовський, безжалісний мисливець, який володів значними площами довколишніх лісів. В 1925 році він застрелив місцевого юнака, Юрія Пітиляка, несправедливо звинувативши його у браконьєрстві. Ось як це описав письменник Степан Пушик в своєму творі “Перо золотого птаха”: “До Ворохти Грабовські прибули з Київщини. Утікали від революції, як звір утікає в темні нетрі від мисливської кулі. Уряд Пілсудського змилосердився над панами і в обозі колоністів відправив їх у Карпати. Капітан Грабовський заволодів лісами та полонинами, що розкинулись по горах Магурі, Ребровачу, Кичері, Фореску… Коло церкви виріс його будинок. Снайперська гвинтівка, що досі стріляла в червоноармійців, знадобилась тепер для полювання, бо ліси карпатські багаті на звірину. Капітан Грабовський мав звичку рано-вранці оглядати свої ліси. Не раз бачив оленя, серну, лиса чи навіть ведмедя. Юру Петиляка помітив на Магурі-зрубі… Його гвинтівка була вивіреною. Знав, що Юра Петиляк вже не зведеться на ноги. Вмирав юнак на Магурі влітку 1925 року. Пан з Ворохти втік до Львова, бо гуцули робили засідки на нього. Смерть за смерть, кров за кров, зуб за зуб – це закон гір”.

Але граф врятувався, підкупив суд і свідків. Родинний склеп Грабовських у Ворохті в радянські часи був зрівняний з землею, а син – Грабовський Лешек (1884 р. н.) – був арештований як агент іноземної розвідки. Загинув 07.11.1941 р. під час слідства, місце поховання невідоме. Микола Санкович склав співанку про Пітиляка Юру (однак стверджував, що це слова Мочерняків):

…Грабовського не судили –
Він мав фарашіців.
Підписали ’му моральність,
Що він був рабшіцом.

Сумна пісня написана на гуцульському діалекті. Тут “фарашіци” – неправдиві свідки, “рабшіц” – браконьєр.

Ловецькі терени Ворохти облюбував під час окупації і губернатор дистрикту Галичина, відомий діяч НСДАП, групенфюрер СС Отто Густав Вехтер. Він наказав переробити інтер’єр Учительської Оселі, власність Товариства Взаємної Помочі Українського Учительства, під мисливський будинок. На той час, в 1942 році, там розміщувалася місцева школа.

За свідченням місцевих жителів, школу перемістили у великий будинок біля залізничного вокзалу, а в ремонт Учительської Оселі вклали 250 000 злотих.

Як згадував на еміграції колишній директор ворохтянської школи Степан Салик, для реконструкції залучено майстрів-різьбярів з Річки і Жаб’є. Одного разу, коли ці роботи добігали до кінця, шкільний сторож, який мав пильнувати і доглядати будинок, запросив С. Салика оглянути “кляси” – «…Не хотілось і очам вірити. Те, що я тоді побачив, це щось, наче як у казці… Просторі спальні, а їх стіни, сволоки світились інкрустаціями. Простора колишня їдальня, перемінена на ловецьку кімнату, – обвішана рогами кріслатих оленів. Стіни обвішані шкурами ведмедів, диків та рисів – повно голів оленів, ведмедів, диків і інших карпатських звірів. Побудовано теж і ватрани… Спальня губернатора була нагорі. Ліжка і вся обстановка, як нічні столики, стояки на лямпи, свічники, крісла, б’юрко і стіни, все інкрустоване – світилось, наче виложене брилянтами. Ліжка застелені ліжниками, а долівка килимами…” Звичайно, при важкій ситуації на фронті мисливським будинком ніхто не користав, а по завершенні війни Оселя згоріла.

Не припинився відстріл оленів і в радянські часи. Свідченням цього є численні ліцензії, видані під егідою Міністерства лісового господарства, головним управлінням мисливського господарства, завірені печатками Ворохтянського лісокомбінату. Наприклад, ліцензія на відстріл оленя №000158, видана 10 листопада 1977 року.

Нині згадані колишні ловецькі ревіри є територією Карпатського національного природного парку, де ведеться значна природоохоронна робота, зокрема для збереження і примноження карпатського красеня оленя. Полювання на популяцію оленя благородного суворо заборонено і карається законом.