П’ять автівок з двома десятками озброєних людей.. З однієї сторони – страшно, а з іншої – вони ж їдуть на полювання. Вийшло так, що там був і я. Життя занесло мене на закриття зимнього полювання в Черкаській області. Протягом двох днів пройшов близько 70-80 км, але воно того варто як ніколи. Насправді поїхав я не через те, що сильно горів бажанням, а через те, щоб не ображати людей, які мене запрошували довгий час. Я не пожалів.. Це були одні з найкращих днів мого життя.. Все не через те полювання, а те, що там була присутня ДУША.. Так.. З великих літер.. Саме ДУША. Я не знаю, що для кожної людини – це означає, але я її там бачив.. Коли на базі, пізно ввечері, один з присутніх піднявши чарку, проголосив тост: “Де б я не був, куди б я не їздив на це полювання, є звичайно, багато місць, де набагато більше дичини, але тут є Ви.. Ми можемо посваритись, помиритись, поговорити і випити чарку.. Є люди. Є друзі. Є компанія.. Дякую Вам мужики.. Тож вип’ємо за наших мам і жінок”.. В ту хвилину, я пожалів, що мені не 40 років, і я ще молодий.. Хоча, мене дуже полюбили.. Я виконував сам головну місію, м’ясо розділили на 18 частин.. Я показував палицею на одну з частин, і голосно казав “кому?”, а інший чоловік стоячи до мене спиною, називав людину, тоді вона підходила до мене, і забирала свою долю.. І справа далеко не в м’ясі, не в полюванні, а в самому процесі.. Так, це були одні з найщасливіших днів мого життя.. До поки сонце сяє, до поки вода тече.. Надія є…
Автор: Коля Пилипчинець
