ГУМОРЕСКА ПРО ПОЛЮВАННЯ КУМІВ

Ми із кумом полювати ідемо.
За плечима по рушниці несемо.
Кум говорить: — Вбити зайчика — не клас.
От би вовка тарарахнути хоч раз!
Тут він раптом заїкнувся і замовк.
Бачим — суне по дорозі сірий вовк.
Я приклався, кум приклався — тільки р-раз!

Кум — лівіше, я — правіше… Тьху на нас!
Вовк помчався по долині, по горі
Та й сховався біля яру у норі.
Ми із кумом над норою сидимо
І нараду виробничу ведемо.

— Лізь у нору,— тихо кумові кажу.—
Схопиш вовка, я тягти допоможу.—
Кум хитрує: — Я б з охотою поліз,
Та боюся — він хапне мене за ніс.
А без носа як на світі проживеш?
Не понюхаєш нічого і не чхнеш…

— Що ж,— кажу,— тоді полізу, значить, я…
Вовчу шубу жінка матиме моя.
Лізу в нору, бачу — світяться вогні.
То очима вовк підсвічує мені.
Він гарчить, і я по-вовчому гарчу.
Лізу глибше і рушницю волочу.
Тут двостволка випадково як пальне!
Оглушило громом вовка і мене.

Сидимо ми разом з вовком у диму.
Мені важко, та нелегко і йому.
Кум у мене теж відважний чоловік.
— Відповзи,— кричить знадвору,— трохи вбік!

Підбери плече і руку під стіну,
Я прицілюся гарненько та пальну! —
Він рушницю глибше в нору просува.
— Де там вовкова,— питає,— голова? —
Та як гахне, як торохне із обох!
Дріб ударив перед носом, як горох.

Кум гукає: — Амба вовкові! Бери! —
Я незчувся як і вилетів з нори.
А за мною вовк на волю як стрибне!
Став і дума: їсти кума чи мене?

Я прикладом по зубах його — торох!
Вовк зігнувся, похитнувся, впав та й здох…
З шкури вовчої пошили ми шапки —
І страшні тепер ми з кумом, як вовки.

Павло Глазовий