Україна проходить через етап масштабних реформ, але вони, чомусь, обходять стороною мисливську галузь. Як так сталося і чи очікувати змін користувачам мисливських угідь?
Сьогодні тема полювання та образ мисливця в українському суспільстві мають негативний окрас. Мало хто з громадян знає, що існує поняття мисливського господарства, що мисливці не лише добувають, а й розводять дичину та виконують низку надважливих функцій в мисливській галузі. Основні принципи ведення мисливського господарства: раціональне використання та відтворення мисливських тварин, їх охорона, підгодівля, селекція, ветеринарія, собаківництво – ці аспекти проходять повз громадян, а в пресі, за винятком спеціалізованих видань, можна знайти інформацію лише про кричущі випадки злодіянь браконьєрів, які не мають жодного відношення до справжніх мисливців. От і виходить, що наші «слуги народу» не спішать підтримувати законодавчі ініціативи мисливської громадськості. Куди більш сприятливою для позитивного іміджу виглядає підтримка нібито екологічних ініціатив, з гучними лозунгами на зразок «Збережімо тварин!», які перешкоджають розвитку важливої галузі – мисливства.
Створити позитивний образ мисливця і отримати підтримку змінам у законодавстві про мисливське господарство та тваринний світ – це те, чого потребує мисливська галузь. Реформи у галузі, в першу чергу, мають бути направленими на захист інтересів користувачів мисливських угідь, оскільки саме вони найбільше опікуються станом мисливського фонду. А проблем, які треба вирішувати, більше, ніж достатньо.
Найперше болюче питання, з яким стикаються користувачі – бюрократія та громіздкість процедур. Починаючи з надання угідь у користування і закінчуючи затвердженням Лімітів – все це потребує узгоджень низки міністерств та відомств, причому на центральному рівні. Очевидно, що районні та обласні органи виконавчої влади добре обізнані з ситуацією в місцевих господарствах, адже саме їх представники беруть участь у таксації. То чому ж користувач має чекати, доки йому дозволять проводити полювання (затвердять Ліміти) в столиці? Чи не необхідність узгоджень з боку центральних органів виконавчої влади щорічно призводить до того, що Ліміти затверджують через тижні або навіть місяці після того, як розпочати полювання на копитних дозволяє закон? Перешкоди для того, аби передати ці повноваження на територіальні рівні, відсутні, а популярне останнім часом поняття «децентралізація» – саме те, чого потребує мисливська галузь, щоб безперешкодно розвиватись і зростати.
Однак реалії нині такі, що замість підтримки з боку держави мисливські господарства постійно стикаються з перепонами та заборонами. Майже щороку з’являється нова, нібито екологічно спрямована ініціатива, як-то заборона весняного полювання, виведення вовка зі списку шкідливих тварин або внесення зубра чи лося до Червоної книги. Багато популізму та піару екологів, а насправді – відсутність піклування про тварин, ось що стоїть за цими забаганками. Якщо цю політику не змінити, то найближчим часом полювати в Україні можна буде лише на горобців, а мисливську галузь чекатиме занепад. Вже зараз невідомо, яким чином мають виживати господарства, в яких була проведена депопуляція кабана у зв’язку з АЧС; які щорічно не можуть вчасно, відповідно до Закону, розпочати полювання на самця козулі через затягування погодження Лімітів; які не можуть відкрити полювання на лося у мисливський сезон 2017–2018 рр. через незаконні Накази та ті ж непогоджені Ліміти. Очевидно, що за цим стоять ті, хто вирішив попіаритись та «заїхати» на лосі у Верховну Раду на наступних виборах. Це ще раз доводить, що мисливській громаді нині не вистачає міцності й згуртованості. Одне з найголовніших завдань – об’єднати сили користувачів мисливських угідь та мисливців і спільно протистояти прийняттю подібних заборон.
Ігнорують та не враховують інтереси мисливських господарств і на шляху до заповідності територій. Отримавши у користування мисливські угіддя, інвестувавши в їх розвиток свої кошти, мисливські господарства опиняються поставленими перед фактом: територія угідь частково або повністю потрапляє у межі заповідної зони, як наслідок – користувач не має можливості провадити господарську діяльність. За створенням національних парків йде заборона на полювання та регулювання чисельності. Що буде далі: чисельність диких тварин почне перевищувати оптимальну, стан популяції погіршуватися, епізоотична ситуація ускладнюватись. За відсутності підгодівлі, яку організовували користувачі, тварини почнуть завдавати шкоди рослинному світу, який нібито і намагались зберегти. Раціональне використання мисливських тварин на території природно-заповідного фонду – світова практика, яка має бути повернена і в нашій країні.
Не лише непродуманість заборон, а й питання контролю на природоохоронних територіях викликає подив. До прикладу – на території природоохоронної зони водойм сьогодні будуються величезні наметові табори рибалок та відпочиваючих, які виглядають майже як справжні поселення. Чому екологів не турбує той факт, що ці табори будуються з порушенням вимог Водного Кодексу, що вони є чинником неспокою для водоплавної дичини, яка змушена вибирати інші місця для гніздування, що призводить до зменшення ареалу її розповсюдження. Бо простіше «піклуватись» про дичину шляхом заборони весняного полювання, а не контролю за факторами, які перешкоджають збільшенню ареалу її розповсюдження та чисельності.
У той час, коли перепони для розвитку мисливської галузі ставлять одним розчерком пера, добитися важливих змін неможливо роками. Більшість законопроектів мисливської тематики пропонує підвищити відповідальність за порушення правил полювання. Про розквіт браконьєрства і його наслідки чутно буквально звідусіль, однак такі важливі закони так і залишаються проектами. Для боротьби з браконьєрством необхідно зробити не так багато: підвищити розмір штрафів, зменшити розмір істотної шкоди, який дозволить притягувати до кримінальної відповідальності за незаконне добування копитних тварин, підвищити такси для відшкодування збитків, іншими словами – викоренити відчуття безкарності у тих, хто порочить звання мисливця.
Для більшої ефективності таких законодавчих змін необхідна і організація дієвого контролю. Для цього має бути створена єдина державна структура – «мисливська варта», з сучасним оснащенням та головне – постійним безперебійним фінансуванням. Адже купівлі сучасного автомобіля для охоронця лісів виявиться недостатньо, коли автівку буде нічим заправляти. Втілення цієї ініціативи у життя потребує створення спеціального фонду, фінансуватись який може частково за рахунок плат користувачів мисливських угідь за користування угіддями та мисливським фондом. Потребують перегляду і повноваження єгерів, на плечах яких лежить завдання з охорони мисливської фауни. Справедливе покарання разом з ефективною охороною – шлях до викорінення браконьєрства, який має бути закріпленим у поправках до закону.
Так само, як інтереси користувачів, потребують захисту і інтереси рядових мисливців. Оскільки, як зазначалось, реформи у країні проходять повз мисливську галузь, то і скорочення переліку адміністративних послуг її не торкнулося. Так і знаходиться в цьому переліку, як жартують мисливці, «надважливий документ» – «Щорічна контрольна картка обліку добутої дичини та порушення правил полювання». Той факт, що ніяких важливих функцій цей документ не несе, адже облік добутої дичини та правопорушень у мисливських господарствах ведеться на підставі інших документів, а його переоформлення спричиняє безліч незручностей та відносно великі витрати для мисливців – визнають всі, однак «картка-матроска» продовжує спричиняти головний біль і у тих, хто має її отримувати, і у тих, хто має її видавати. Вилучити картку з переліку документів, що дозволяють легально полювати – простий та водночас дуже необхідний крок, який треба зробити і забути.
Не менш гостро стоїть питання інших дозвільних документів. Кожні три роки мисливець має переоформлювати дозвіл на зброю, а це довготривалі процедури та витрати, бо всім відома бюрократія в нашій країні. Тим більше, чому саме три роки – ніхто пояснити не може. За цей час зброя не втрачає своїх якостей. Якщо ж за три роки погіршились «якості» власника зброї, то МВС має отримувати інформацію про це не під час переоформлення дозволу, а одночасно з тим, як власник мисливської рушниці став на облік до нарколога або психіатра. Логічно, що незареєстровану зброю приносити на реєстрацію ніхто не стане, то ж і побороти незаконний її обіг таким чином неможливо. Тим більше, що існує досвід країн ЄС, які достатньо суворо ставляться до безпеки та зброї і там цей термін у два, а то і в три рази більший за наш.
Окреме питання – перереєстрація нарізної мисливської зброї, власник котрої має передати свою рушницю експертам, які без його присутності проведуть експериментальний відстріл, потім сформують колекцію зразків відстріляних гільз, доля якої невідома. За ці маніпуляції ще й треба заплатити, і так – кожні три роки. Якщо власник транспортного засобу, що також є фактором підвищеного ризику для оточуючих, може користуватися водійськими правами більше, ніж три роки, то і добропорядний власник зброї (а інші переоформленням дозволу і не займаються) має мати такі права. Якщо ж виникли підозри щодо його добропорядності – їх може підтвердити або спростувати дільничний інспектор, завітавши до власника зброї, бо це завдання держави виявляти обставини, що не дозволяють громадянину володіти зброєю.
Домогтися проведення цих та інших важливих реформ мисливської галузі, сформувати позитивний імідж її учасників – цілі й завдання, які ставить перед собою Громадська спілка «Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств». Ми прагнемо створити єдину команду, що вирішуватиме ці питання і захистить права та інтереси користувачів мисливських угідь. Тому запрошуємо тих, хто розділяє наші завдання та підтримує реформи, – до співпраці.
Сергій АНДРОСЮК,
президент ГС «Асоціація
користувачів мисливських та
рибальських господарств»,
“Лісовий і мисливський журнал”