Лісову тишу пронизує гавкіт собак, чути тріск гілок під чоботами мисливців, а згодом у небо піднімається дим від вогнища.
„Господи Боже, що всіма лісами і нетрями володієш, усю звірину знаєш і нам її даєш, благослови полювання, нам на пожиток, Тобі на прославу!”, – зринає в небо під шум Дністра древня, напевно ще з язичницьких часів збережена, молитва. Так вперше звертаються до Бога і природи підлітки та молоді чоловіки, яких щойно прийняли до товариства стрільців (мисливців—авт.).
На відродженому дійстві, що відбувалося у прикарпатському селі Буківна Тлумацького району, побувала кореспондент „Експресу”.
…До хати найстаршого і найповажнішого ловця, 82-річного Петра Онищука стрільці з Буківни та навколишніх сіл Прикарпаття й Тернопільщини з’їжджаються та сходяться на світанку. Четверо кремезних чоловіків у камуфляжах та троє молодих хлопців, яких сьогодні посвячуватимуть у мисливці, залишають на подвір’ї собак, та кладуть у коридорі рушниці.
„Слава Йсу, батьку”, – ледь нахиливши голови, вітаються із паном Петром. Той усіх обводить мудрим поглядом, на очах — сльози. Але його метка господиня, щоб розігнати смуток, швидко накриває на стіл та припрошує до чарки. Першу п’ють за здоров’я „батька”. Другу спорожнюють мовчки за упокій душ усіх померлих мисливців, дехто поважно хреститься. Третю належить випити за майбутніх ловців. Їм наливають найбільше, десь по 200 грам вогняної оковитої домашнього виробництва. „Стрілець повинен бути здоровим і витривалим, – каже буківнянець Роман Рибчин. – Якщо хлопці після спожитого не зможуть встати, верзтимуть дурниці, або йтимуть, похитуючись,— то не бути їм ловцями”. Але молодики виявилися загартованими — склянки вмить спорожніли. Через півгодини вирушаємо до лісу. „Батько” ще доволі бадьорим кроком йде попереду. Поблизу урочища Ченче, на місці давньоруського поселення Биковен (звідки й пішла назва села Буківна — авт.)
Роман Рибчин розпаковує рушниці „непосвячених”. „Подивимося, хлопці, що ви вмієте!”, – каже мисливець-старійшина. Так для Івана Королича, Олександра Козака та Володимира Кицала з Монастириського району Тернопілля розпочався справжній екзамен. Старші мисливці прикріпили до дерева кілька бляшанок. Добре оглянувши „мішень”, хлопці ставали на коліна обличчям до „батька”. Той клав їм на плече зброю, а вони мали влучити у бляшанку. Двоє поцілили одразу. Третій тільки після кількох спроб. Потім молоді чоловіки виконували найбезглуздіші завдання мисливців: лазили по деревах, повзали по-пластунськи, і… навіть гавкали разом із своїм собаками.
Зі слів старого Онищука, колись геци” (жарти—авт.) були значно серйознішими. Майбутній стрільців протягом усього дня обсміювали, не давали їсти, тільки поїли горілкою, а то й могли штани подерти. Якщо хтось із хлопців ображався, то у товариство не приймали. Казали, що з нього справжнього стрільця не буде, бо то людина з „чорною душею”. „Ми всі тут однакові: і старі, й молоді, – навчав простих та давніх істин дід Петро. – Мусимо завжди допомагати один одному, ділитися хлібом і м’ясом, не мучити спійманого звіра, не нищити лісу. Хто заздритиме вправнішим, від того Бог взагалі відверне на полюванні щастя. Він жодного хвоста (кількість мисливських трофеїв тут рахують на хвости, тобто на шкури — авт.) не принесе”.
Екзамен витримали всі. Але це тільки частина посвяти, бо через кілька днів хлопці підуть на справжнє полювання, де вони докажуть, хто на що здатен. А, якщо комусь пощастить вбити кабана, тоді „батько” візьме кілька гілочок ялиці, вмочить у кров убитої тварини та помастить чоло переможця і сам піднесе чарку. Це буде вияв найбільшої довіри та цілковите прийняття в мисливське товариство. …Увечері, біля вогнища, за смачною юшкою, пшоняною кашею з м’ясом та 60-градусною горілкою, мисливці традиційно розказували свої побрехеньки, співали давні пісні та обговорювали майбутні лови зі своїми молодими товаришами.
Автор: Галина ПЛУГАТОР, газета “Експрес”, рік 2008
