Підґрунтя для суперечок щодо вовка – неможливість об’єктивно вирахувати чисельність популяції хижака в Україні
Щороку, з початку зимового сезону, українські ЗМІ рясніють повідомленнями про терор місцевого населення вовчими зграями. Чи справді цей хижак потребує регулюванню, чи все ж таки маємо на догоду зоозахисникам різного ґатунку занести вовка до Червоної книги?
Ще не минуло й десяти років, як із філіалу Ризького зоосаду «Цірулі» за Європейською програмою збереження сірих вовків було направлено 5 сіроманців до Хайлендського природного парку у Шотландію, по одному у парк Нідерландів та норвезький Полярний парк. А з Росії до Швеції помандрували транспортом два десятки вовченят поповнювати місцеву популяцію цього хижака. Натомість в Україні розгортається справжня «вовча істерія».
З одного боку зоозахисники, які закликають охороняти вовка від мисливців, з іншого – сіроманці завдають збитків мисливському господарству та нападають на людей. Уже цієї зими один з останніх таких випадків стався у Бердянському районі Запорізької області.
Разом з тим, науковці пов’язують ці напади зі сезонністю. «Раз на рік люди просто починають звертати на це увагу. Осінь-зима – це час, коли вовки поводяться менш приховано, збираються в зграї, щоби полювати на крупних копитних, ось люди їх і помічають» – зазначає кандидат біологічних наук Марина Шквиря.
– Так, скарги від населення насправді надходять, особливо з Полісся, – підтверджує начальник управління мисливського господарства та полювання Держлісагентства Іван Шеремет. – Хижаки заходять у села, забивають собак, фіксуються і випадки нападу на людей.
Щодо щільності цього хижака в Україні, то вона більша, ніж оптимальна. А тим, хто каже, що у Європі його охороняють, а у нас – ні, то користувачі мисливських угідь, можуть запропонувати наших вовків для переселення. Але за період моєї роботи у мисливському господарстві, на таку пропозицію, поки що ні хто не відгукнувся.
До вовчої проблеми додаються ще проблеми із зграями здичавілих собак та шакалами. Мало хто говорить про це, але саме шакали нині стали серйозною проблемою в Україні. Оскільки харчується цей зайда не лише падлом, але й жабами, гризунами, птахами та ягнятами. Ще на початку ХХ століття він зустрічався лише на території Албанії, Греції, Болгарії та колишньої Югославії. У 80-х роках став проникати до Угорщини, а з 1987 року до Італії та Австрії, потім у Македонію та Румунію. В Україні першого шакала було виявлено у 1998 році на трасі Одеса–Рені, якого збила машина. А вже формування його ареалу у нас почалося з дельти Дністра і зараз на Одещині мешкає кілька родин. На початку 2000-х шакали по льоду перейшли Керченську протоку до Криму. І на сьогодні цей непритаманний Україні хижак добре почувається не лише на Одещині, але й на Миколаївщині та Запоріжжі. Мисливці добувають його навіть у Кіровоградській області. Для цієї тварини характерні сезонні міграції до тисячі кілометрів, він активно розселяється долинами Сирету та Прута у Румунії. І незабаром може з’явитися у Чернівецькій та Закарпатській областях. Причини такої міграції – від пересихання Каспійського моря до глобального потепління.
Повертаючись до вовка, то говорити про його збереження, як виду можна було б, якби їх нараховувалося до півтисячі особин, або сто, як колись у Німеччині. Але обліки мисливських господарств показують, що популяція вовка в Україні – стабільна, мешкає близько двох тисяч особин. За неофіційними даними, зокрема еколога-польовика, директора Поліського природного заповідника Сергія Жили – близько 5 тисяч. Найбільше їх у Луганській, Житомирській, Рівненській областях.
Вовк як біологічний вид мешкає в Україні поряд із людиною понад тисячу років. Про нього існує багато переказів, оповідок і наукових праць. Романтизму та поетично-ностальгічного шарму цій тварині додали й піснярі-барди, і численні знахідки археологів та мистецтвознавців. Якщо людина може стати вегетаріанцем без проблем, навіть отримуючи від цього користь для здоров’я та шарму, то вовк травоїдним не стане, як у численних старих анекдотах.
З трагічними наслідками безконтрольного зростання популяції вовка люди зіткнулися після Другої світової війни. Тоді нерідкими були випадки людоїдства. Сьогодні погляд суспільства на цю тварину різниться. Тому і виникають постійні спалахи суперечок. Підґрунтям їх стала неможливість об’єктивно вирахувати чисельність вітчизняної популяції цього хижака.
«Те, що пропонують інструкції з обліку мисливських видів, не завжди відрізняється заданими параметрами ефективності, – зазначає Марина Шквиря. – Це не той вид, якого можна вирахувати за слідами за кілька виходів на територію мисливських угідь. У вовка дуже складна територіальна та соціальна структура. І для визначення кількості та території однієї вовчої родини, необхідно витратити кілька тижнів. Проблема у тому, що офіційна статистика, через особливості їх обліку, показує кількість вовків меншу, ніж вона насправді».
Натомість Сергій Жила вважає, що у степовій зоні та у Криму присутність вовка взагалі небажана. Вовк в Україні ніколи не був на межі знищення.
Так, вовк дуже проблемний вид, і не лише у нас. До речі, й в Європі немає позитивних результатів досвіду роботи з ним. То ж вовка треба вивчати, але на польові вивчення коштів немає.
Здавна цього хижака називали ще «сірим поміщиком». Вовк може завдати шкоди там, де може натикнутися на худобу, що випасається. У природі нападає на великих копитних тварин. Проте їх добути завжди важче. Тому його здобиччю, як правило, стають найслабші. А ось домашні тварини не можуть себе захистити.
Сьогодні вовк – мисливський вид і регулюванням його чисельності займаються працівники мисливські господарства та мисливці.
То ж, аби навести лад, маємо вдосконалювати власне законодавство, Інструкції обліків, проводити наукові дослідження.
Підготував
Віталій ГОПКАЛО,
Газета “Природа і суспільство”