У Прикарпатському фаховому коледжі лісового господарства та туризму відбувся круглий стіл, на якому народні депутати, власники мисливських господарств та освітяни обговорили те, про що зазвичай мовчать на офіційних заходах: мисливська галузь в Україні задихається від браку кадрів, застарілого законодавства та відсутності розуміння, як це все має працювати далі.
Круглий стіл називався пафосно — “Мисливська культура України: спадщина, звичаї, символи”. Але за красивими словами приховувалися цілком конкретні проблеми, які не вирішуються ні спадщиною, ні звичаями.
Засновник ТзОВ “Тустань” Руслан Козир озвучив те, що знають усі, хто працює в галузі: мисливські господарства не можуть знайти людей. Старі єгері виходять на пенсію або пішли на фронт. Молодь не йде в професію. А ті, хто приходять, часто не розуміють різниці між комп’ютерною грою про полювання та реальним життям в угіддях.
Директор коледжу Юрій Черневий говорив про підготовку фахівців, але ситуація парадоксальна: коледж готує спеціалістів, а роботодавці скаржаться на їхню нестачу. Десь у цій логістиці щось ламається. Можливо, проблема в тому, що зарплати єгерів не витримують конкуренції навіть з роботою кур’єра в місті? Або в тому, що романтика професії зіштовхується з реальністю нічних чергувань, браконьєрами та паперовою тяганиною?
Народні депутати Ігор Марчук та Олександр Матусевич говорили про необхідність удосконалення законодавства. Але законодавство у сфері мисливства в Україні “удосконалюється” років тридцять. За цей час змінилося все — від технологій обліку дичини до методів браконьєрства. А закони залишаються документами, написаними для реальності, якої вже немає.
Голова Громадської спілки “Ловецька рада” Андріан Прокопенко наголосив на запровадженні Дня мисливства як державного свята. До речі, офіційна петиція на сайті президента з такою ініціативою набрала 5760 підписів з необхідних 25 тисяч. Це не просто символічний жест — офіційне визнання професії на державному рівні могло б змінити ставлення суспільства до мисливства від хобі до важливої частини природоохоронної системи.
Учасники круглого столу говорили про збереження традицій, екологічну свідомість та національну ідентичність. Все це правильно. Але за межами аудиторії залишилися питання, які ніхто не задав вголос.
Як мисливським господарствам конкурувати за кадри, коли IT-компанії пропонують віддалену роботу з зарплатою у доларах? Як говорити про престиж професії, коли суспільство сприймає мисливців десь між браконьєрами та любителями пострілять для розваги? Як готувати фахівців для галузі, яка сама не знає, якою буде через п’ять років?
Прикарпатський коледж — один з небагатьох в Україні, де взагалі навчають мисливству. Це вже говорить багато про те, наскільки галузь є периферійною в системі освіти. Студенти є. Господарства є. Але чомусь вони не завжди знаходять одне одного.
Можливо, проблема глибша, ніж законодавство чи професійні свята. Можливо, українське мисливство застрягло десь між радянською спадщиною колективних полювань та європейською моделлю приватних угідь. Між романтизацією “спадщини предків” та прагматичною необхідністю регулювати популяції диких тварин. Між бажанням зберегти традиції та реальністю, де молоді люди обирають професії з комфортним офісом та соцпакетом.
Круглий стіл поставив багато питань. Відповідей було менше. Але, можливо, саме в цьому і є його цінність — визнати, що в галузі є проблеми, які не вирішуються ще одним законопроєктом чи ще однією урочистою промовою про спадщину. Треба говорити прямо: без нормальних зарплат, сучасного законодавства та суспільного визнання професії ніякі традиції не врятують галузь від кадрового колапсу.