У ніч перед полюванням не дозволяється займатись коханням — повір’я

Живучи в гармонії з природою й спостерігаючи за тими чи іншими явищами, подіями та випадками, люди відзначали певні зв’язки між ними. Одні зв’язки (роса на траві звечора — на сонячну погоду; ворони взимку ховаються в середину крон дерев — на негоду) ми називаймо прикметами, інші (чорний кіт; порожнє відро — невдача) — забобонами. Люди по-різному ставляться до існування останніх, але слід сказати, що більшість у забобони все-таки вірить. Існує ряд професій, а також занять, де відсоток “віруючих” особливо великий. При цьому в кожному занятті існують свої, суто професійні умовності, виконання або невиконання яких несе за собою певний результат.
Людина, яка живе або хоча б вряди-годи перебуває на лоні природи, рано чи пізно усвідомлює, що вона далеко не її цар, а лише крихітна частинка, від якої не так вже багато й залежить. І, мабуть, природно, що мисливці становлять ту категорію суспільства, в якій віра в забобони особливо сильна.
Потрібно сказати, що існують повір’я як загальномисливські, так і суто індивідуальні, які “справджуються” тільки у певних полювальників. Вони можуть у чомусь перекликатися або бути схожими на інші професійні забобони. Наприклад, загальновідомо, що не тільки в мисливців існує певне упередження до жіночої половини людства.
Так, у ніч перед полюванням, за мисливськими законами, не дозволяється спати з дружиною (або хто там кого має), а одна з мисливських прикмет говорить, якщо, ідучи на полювання, ти на своїй дорозі першою зустрінеш жінку (особливо стару), то сьогодні тобі вже не пощастить. У одного мого знайомого мисливця ця прикмета була пов’язана лише з однією особою жіночої статі, помешкання якої знаходилося саме біля дороги, якою той ходив на полювання. І хоча не щоразу, коли він її не зустрічав, йому так уже й таланило, проте завжди після зустрічі з нею він втрачав настрій на весь день. Траплялися в нього з цією жінкою і “курйози”. Так, одного разу ідучи полювати качок, знайомий обійшов трикляте помешкання, як кажуть, десятою дорогою, після чого, задоволений, підходячи до озера, зустрів цю особу на березі водойми, де збирався полювати (від долі не втечеш!). До речі, ця жінка про свої фатальні можливості навіть не здогадувалася і кожного разу привітно вітала мисливця й від щирого серця бажала йому удачі.
Якщо вищезгадану властивість мисливці загалом пояснюють впливом “поганих жіночих очей”, які, до речі, можуть мати не тільки жінки, існує категорія повір’їв, які ніхто вам не зможе пояснити. Так, наприклад, досвідчені мисливці можуть розповісти з власного досвіду, що в році існує кілька днів, у які просто безглуздо виходити на полювання, оскільки в ці дні навіть зроблений упритул до звіра постріл абсолютно йому не шкодить. До такого “незрозумілого” розряду також відносять випадки, коли ваша надійна, перевірена не на одному десятку полювань рушниця враз відмовляється “бити” звіра, роблячи, в кращому випадку, лише підранки. До речі, цю дивну властивість мисливської зброї описував у книзі “Охота пуще неводи” С. Аксаков. Він пригадував, що у нього і в його знайомих мисливців таке траплялося. Сергій Тимофійович радив при такій напасті повісити рушницю на стіну, щоб та якийсь час “відпочила”, а далі полювати з іншою зброєю. Після певного часу вона мала відновити свої колишні відмінні якості, б’ючи звіра наповал з першого пострілу.
Ця порада, звісно, гарна, але тільки для тих, хто має кілька рушниць. Напевно, Аксаков, даючи такі настанови, не стикався із дозвільною системою радянського штибу та нашими законами й інструкціями, що стосуються власників зброї. А як же, скажіть, бути при такому казусі нещасному володарю лише однієї рушниці, коли на дворі розпал мисливського сезону? Запитання досить слушне, оскільки переважна більшість наших мисливців має у своєму арсеналі одну рушницю, і вийди вона з ладу (хоч технічного, хоч душевного), їхнім володарям доводиться на певний час відмовляти собі у можливості пополювати, у чому вони, звісно, собі відмовити не в силах. Через які тільки умовності не переступають нещасні власники таких рушниць!
Я знав колись одного старого мисливця, який носив свою ненаглядну “тулку” до бабки-шептухи, щоб та зговорила з неї всі напасті. І що ви думаєте, допомогло! Окрилений мисливець на наступному ж вдалому полюванні поділився радістю зі своїми вірними товаришами, які, звичайно ж, підняли того на кпини. Однак, у майбутньому дехто із жартівників також скористався послугами тієї ж таки бабці, щоправда, широко не афішуючи таких компрометуючих зв’язків. Але факт залишився фактом: послуги шептухи виявлялися досить дієвими.
Звісно, не у всіх випадках і далеко не кожна потенційна бабця спроможна вигнати зі зброї засівшого в ній “злого духа”. Знову ж таки, досвідчені мисливці не дадугь збрехати, що існують окремі рушниці, на які дичина навідріз відмовляється виходити (налітати, набігати…). Нещодавно мені довелося спілкуватися із відомим у Києві збройовим майстром, який продавав просто фантастичний на вигляд “Дарн” дванадцятого калібру. На моє запитання, з якої причини той вирішив позбутися такої чудової рушниці, він став розповідати, що, мовляв, це третя його рушниця й виникає багато проблем із зберіганням, потім ще назвав якусь причину… Але зрештою недовірливо зиркнув на мене і сказав правду: “Не йде у мене на неї звір”. До речі, надзвичайно точно сформульований “діагноз”, оскільки, дійсно, певна одиниця зброї може не сприймати окремого мисливця і якимось загадковим чином відлякувати дичину. Автор цих рядків колись сам, на власному досвіді, зіткнувся з такою властивістю зброї. Особливо це помітно на полюванні з гончими, коли звір цілий день кружляє буквально навколо тебе, а ось на постріл не виходить. У такому випадку кращий вихід із ситуації — продати зброю й купити щось більш для вас підходяще. І зовсім не обов’язково, що у наступного власника з нею буде точно така ж ситуація, скоріше навпаки. Напевно, це як у подружньому житті — ну, не зійшлись характерами, що тут поробиш…
З давніх-давен для лікування зброї, яка відмовлялася надійно бити звіра, мисливці користувалися не тільки послугами народних цілителів. Не одне покоління мисливців вдавалося до не менш дієвого (як на той час) засобу підвищення різкості бою рушниці — зміїної крові. Нині до нас дійшли два способи, або курси такої терапії. Перший — коли бралася жива змія (гадюка), й опускалася в ствол зарядженої рушниці. Як водилося, тварюка прибивалася шомполом і проводився постріл. Другий спосіб був значно простіший і безпечніший, оскільки кров можна було брати з уже мертвої змії. Цією кров’ю вимащувалися внутрішні частини стволів, після чого рушницю виставляли на сонце або ж клали на піч, щоб дати крові добре висохнути й в’їстися в метал. Це мало значно покращити різкість бою зброї.
Хоча за всю свою мисливську практику я жодного разу не стикався із людьми, які б скористалися останнім методом, але при бажанні ви можете легко віднайти його опис у старій мисливській літературі, причому в багатьох джерелах. Авторитет же авторів, які розповідають про подібні мисливські повір’я, все-таки заставляє менш скептично ставитися до таких розповідей.
У мисливців існує безліч повір’їв, які стосуються зброї, боєприпасів і, звичайно, самого полювання. Багато з них із часом виходять із користування й забуваються, причиною цьому, головним чином, є три фактори — втрата зв’язку між поколіннями мисливців, все більше зростаючий розрив між людиною й природою, а також наплив у ряди мисливців людей, далеких не тільки від полювання, а й взагалі від будь-якої гармонії.
Сьогодні невелика кількість власників зброї користується набоями власного виробництва, внаслідок чого почали втрачатися повір’я, пов’язані з цим сегментом полювання. Наприклад, мало хто пам’ятає, що набій, у який покладено кілька шротин, роздобутих із впольованої дичини, стає потенційно убійним. Або, трапляється, при засипанні шроту в гільзи кілька дробинок падають на землю, їх обов’язково потрібно відшукати (що іноді буває не так легко) й покласти в набій, і саме вони обов’язково принесуть мисливцеві удачу.
Також у минулому повір’я часто виконували роль своєрідної “червоної книги”, охороняючи окремий вид братів наших менших. Наприклад, заборонялося стріляти лелек, оскільки інші бусли принесугь на дім мисливця жевріючі головешки й спалять його помешкання. Так само великим гріхом вважалося стріляти по ластівках.
Деякі з мисливських повір’їв з часом перейшли з “професіоналізмів” до загальновживаного “лексикону”. Наприклад, сьогодні, бажаючи “ні пуху, ні пера”, ніхто й не задумується, звідки взялася ця фраза та й що вона, власне, означає. А прийшла вона, звичайно ж, з мисливського середовища, у якому не прийнято бажати успіху на полюванні, а навпаки — казати, в залежності від дичини, на яку збираються полювати: “ні пуху вам, ні шерсті”, чи “ні пуху, ні пера”. До речі, подібні побажання висловлюють перед полюванням не тільки наші мисливці. У німців в такому випадку бажають, щоб мисливець скрутив собі шию та попереламував ноги.
Або ж у нинішній час численні господарі собак знають, що дарувати чотириногих друзів у жодному разі не можна, й потрібно взяти (дати) за пса хоча б копієчку. Це повір’я також прийшло до широкого загалу від мисливців.
Повір’я та забобони — результат спостережень та життєвого досвіду багатьох поколінь людей, у тому числі й мисливців. Можна по-різному ставитися до них, але навряд чи варто їх усі ігнорувати.
C. Синчук