Сказ в Україні: Війна, лисиці, безпритульні тварини та 30 років європейського досвіду

Сказ в Україні – проблема, яка стала однією з актуальних та нагальних завдань, які вимагають систематичних та комплексних заходів для подолання. У спеціальному інтерв’ю Криниці мисливця з Олександром Рєвнівцевим – експертом зі здоров’я тварин та зменшення ризиків захворювань, національним координатором напряму опитувань Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН ФАО, лікарем ветеринарної медицини, ми розглянемо історію та поточний стан боротьби зі сказом, звернемо увагу на нові виклики, які виникають у зв’язку з війною в Україні, і обговоримо перспективи майбутньої роботи.

Олександр Рєвнівцев надає унікальний інсайт у важливості координації та інтегрованого підходу до боротьби з цією небезпечною хворобою, яка може вплинути на життя людей та тварин в Україні.

Пане Олександре, які заходи вже було прийнято для подолання сказу в Україні, і чи вдалося досягти якихось позитивних результатів?

Сказ не долається за 1-2 роки. Європейський Союз почав працювати над проблемами подолання сказу 30 років тому назад. За цей час вже було проведено заходів дуже-дуже багато і 15 країн Євросоюзу є вже вільними від сказу.

30 років. Ми почали боротися зі сказом системно, почали боротися раніше, але системно, так як це робить Євросоюз, почали робити це десь з 2018 року, коли ми почали застосовувати літаки для проведення пероральної вакцинації. Це дало нам можливість не тільки звільнити від фізичної тяжкої роботи людей, але й робити це за новими методиками, котрі спрацювали в Європі. До війни ситуація у нас вже почала покращуватися за рахунок того, що ми дійсно дуже ефективно проводили ці пероральні вакцинації.

Кількість лиса почала не зменшуватись, але кількість хворого лиса почала радикально зменшуватись, кількість випадків на сказ теж почали зменшуватися.

Медичні заходи у нас теж є, в наявній кількості антирабічні вакцини, імуноглобуліни, це все є в них і було. Не було, наприклад, в кожній лікарні, але в основних опорних лікарнях це теж було.

Тому люди беззахисними не лишались. Єдине, що у нас не проводилось активно, і я сподіваюся, що це почнеться зараз, це широкі інформаційні кампанії щодо небезпеки сказу.

Чому? Загалом в світі гине в середньому, середнє по палаті, десь 50 тисяч людей в рік від сказу, але це від 40 до 80 тисяч гине. У нас в Україні за останні 30 років від сказу загинуло 67 людей.

Останній випадок був у нас в Вінницькій області в цьому році, буквально місяць тому назад. Це теж через відсутність інформованості про те, що треба робити, наскільки небезпечна ця хвороба і на що треба звертати увагу під час спілкування з тваринами.

От ми провалюємо інформаційні кампанії. Надрукувати 2-3 листівки і повісити плакат, це ще не означає, що інформаційна кампанія вже перемогла.

Знаєте, я завжди привожу приклади вдалих виборчих кампаній. Хто з кандидатів не просто завалює макулатурою виборців, а ще й постійно зустрічається з ними, то той і виграє.

Кого бачать, то той і виграє. Просто завалити поштові скриньки макулатурою виборчою – недостатньо. Треба спілкуватися з людьми, треба розжовувати їм, треба пояснювати. Оце те, чого не було у нас, тому ми маємо цю ситуацію зі сказом.

Але перед війною ми вже почали, скажімо так, потроху перемагати, тому що Держпродспоживслужба, інші міністерства, відомства почали системно працювати в цьому напрямку. Але війна внесла свої корективи.

Війна у нас дуже серйозно збільшила кількість бездомних тварин, контроль за якими відсутній на сьогоднішній день. Якщо раніше ці тварини належали якомусь домогосподарству, якимось людям вони були, підгодовувалися ними, доглядалися хоч візуально, то на сьогоднішній день ці тварини бігають безпритульними, без догляду, то є в районі бойових дій, або вже переміщаються далі в міста, котрі вже звільнені, деокуповані, і зараз нема структури, хто б ними займався, тому що це шалені кошти. І ми не розуміємо, яка кількість цих тварин.

Дуже багато тварин лишилось на прикордонних територіях, коли люди виїжджаючи з країни, тікаючи від війни, просто лишали своїх домашніх улюбленців. Частину від них беруть волонтерські організації на перетримку, на лікування, на стерилізацію. Але це теж шалені гроші, їх треба комусь постійно отримувати, щоб підтримувати цих тварин в належному стані. Тому ми теж маємо погіршену ситуацію за рахунок війни.

Як реагуєте на інформацію від зоозахисників, які стверджують, і наводять приклади країн ЄС, де лисиць дуже багато, їх можна зустріти на кожному кроці?

30 років і тепер Європа вільна. Вони беруть ситуацію на сьогодні, де тварини здорові і розказують, що вони ніяким чином не пов’язані. Але в нас тварини нездорові, в нас тварини хворі, вони є резервуаром сказу.

Як, наприклад, я завжди привожу приклад Британії. В Британії останній випадок сказу у тварин був в 1922 році. А людина була покусана твариною в 1902 році, більше 100 років тому назад.

Тому приводити Британію як приклад країни, де лиси бігають по місту, по Лондону і нічого не відбувається можна лише в тому випадку, коли ти кажеш про здорових тварин. Але це все одно дика тварина, хоч вона і здорова.

Тому захисники не розуміють цю інформацію. Вони бачать те, що хочуть бачити. Або вони порівнюють гаряче і червоне. Це зовсім інші речі. Там тварини вже здорові, тому ситуація така, а у нас вони ще хворі.

Тому що вони 30 років працювали над тим, щоб оздоровити цих тварин. Але не можна їх оздоровити не відстрілюючи, не проводячи контрольні відстріли і дізнаючись скільки тварин вже одужали, а скільки ще лишилися хворими. Чи правильно ми провели ці вакцинації? Постійно треба коригувати місця розкидання цих вакцин, кількість цієї вакцини, території, по якій ми розкидаємо, де ми бачимо, що вже менше пішло випадків. Можна менше звертати увагу, але продовжувати. І це теж не означає, що та ж сама Європа припинила цю пероральну вакцинацію.

А пероральна вакцинація без контрольного відстрілу неможлива, тому що ніяк не можна жодним чином проконтролювати, окрім відстрілу тварини, вона здорова чи ні.

Як ви оцінюєте спільну роботу міністерств і відомств у питанні боротьби з сказом? Які труднощі виникають у цьому процесі?

Питання в тому що до цієї конференції (Конференція з проблем сказу «Rabies Conference in Ukraine: Collaborate, Educate,Eliminate!» організована ВООЗ, МОЗ, ЦГЗ, ДПСС. Проходила з 18 по 19 жовтня на Львівщині) спільна робота не проводилась. Кожне відомство працювало над своїм напрямком. Хтось отримував вакцину пероральну для хижих тварин, хтось проводив масові вакцинації для домашніх собак, регіональні там структури.

Медичні заклади проводили свою роботу в своєму напрямку, намагаючись швидко доставити цю вакцину по місцю потреби.

Але координації як такої не було, тому зараз завдяки цій конференції ми сподіваємось, нам вдасться змінити деякі речі на законодавчому рівні, щоб спростити комунікацію між міністерствами і єдиним фронтом йти проти цього захворювання.

Може пафосно, може ні, але це дійсно те, що є.

Кожен з них, якщо дивитись окремо, то дуже багато було зроблено, всіма, але якщо поєднати, то лебідь, рак і щука.

Які важливі аспекти програми “Єдине здоров’я” допомагають у боротьбі з сказом?

Програма «Єдине здоров’я» просто має на увазі те, що ми маємо поєднувати наші зусилля в боротьбі з зоонозами.

Які конкретні завдання та цілі передбачаються на найближчі 2-3 роки для ефективної боротьби з цим захворюванням?

По результатам конференції найближчими днями ВОЗ і фахівці ВОЗу підготують дорожню карту, де ми побачимо напрямки роботи, які можемо здійснити.

Але по-чесному ми будемо працювати над цим спільно теж на наступному тижні, тижні через два.

Тому що ВОЗ на сьогоднішній день тільки опрацьовує всю інформацію, отриману під час конференції.

Вони знайдуть всі пробіли, всі можливості допомогти, тому що одноразово і за два-три роки це не вирішиться.

Просто треба системно і методично продовжувати нашу роботу, котра була розпочата до війни.

Не треба її зупиняти, не треба зменшувати зусилля, просто треба системно працювати в цьому напрямку. Якщо ми будемо продовжувати пероральну вакцинацію по тим регіонам, де це треба робити, ми маємо це продовжувати.

За два-три роки, я думаю, що нам вдасться поміняти деякі протоколи. Тому що у нас, наприклад, сьогодні нема можливості, згідно медичних протоколів, ми можемо отримати профілактичну вакцинацію від сказу лише тоді, коли нас ослинила чи покусала собака, походження чи є невідоме. Або відоме, але все одно є покусу, ослинення собакою, коли є підозра на сказ.

Підійти в лікарню і сказати: «Добрий день, я хочу профілактично проколотися» ми не можемо. Тому навіть мої колеги ветлікарі з прикордонних територій, коли вони виїжджають, наприклад, в Польщу, вони першим ділом йдуть в медичні центри, де їм робиться профілактичне щеплення. Оце теж для нас дуже важливо, що перебороти цю ситуацію і надати можливість категоріям людей з високим ризиком проводити цю профілактичну вакцинацію, а не вже постфактум, після покусу.

Ви розумієте, що документи законодавчо переписуються не день, не два, за нього треба голосувати, треба юстувати, треба теж час. Але продовжувати ту роботу, яка зараз відновлюється, тому що рік ми провели без пероральної вакцинації.

22-й рік у нас пройшов без пероральної вакцинації, ми дуже-дуже багато втратили, тепер нам треба наздоганяти.

Яка роль жорсткого контролю і нагляду в боротьбі з сказом, і як вона реалізується на практиці?

В першу чергу громада має зрозуміти, що всі безпритульні тварини, що знаходяться на її території, вони є власністю цієї громади.

І громада має виділяти кошти, тому що в повноваженнях поліції нема відлову тварин, в повноваженнях ветеринарної служби теж нема відлову тварин.

Вони можуть безкоштовно провакцинувати, і що вони роблять.

Але теж у нас дивіться ще який момент.

Для того, щоб починати якісь рухи в цю сторону, ми маємо зрозуміти, де ми стоїмо. А ми зараз не знаємо, яка кількість тварин у нас знаходиться.

Почати ідентифікацію всіх важливих тварин, це було б, звісно, плюс. Але це теж шалені гроші, і нам про це зараз кажуть, що це, мабуть, не на часі.

Але без цього ми не можемо стартувати, тому що нам треба розірвати епізоотичний ланцюг, а якщо ми десь його не розірвемо, то про що нам казати.

Якщо ми десь забудемо про якусь стаю бродячих собак, яка буде розмножуватись в геометричній прогресії, якщо не помиляюсь, що за два роки від однієї собаки вона може дати потомство 200 голів.

Контроль потрібно прописувати в повноваження комунальних підприємств.

Майже кожна громада в великих містах, в обласних центрах, вона має ці центри захисту тварин, як вони себе називають. Коли ми бачимо, що у нас по місту, по центру, наприклад, бігає 12 собак з жовтими бірочками, це дуже добре. Я розумію, що жовта бірка – це бірка, що собака була провакцинована, стерилізована в минулому році.

Якщо там у неї червона, значить це був позаминулий рік. Тобто вони ж мають це все міняти, контролювати. Але кількість собак ми не знаємо. Кількість собак, які з’являються у нас постійно, ми не знаємо.

Тому якось більше не те, щоб надавати повноваження, а не провалювати  інформаційні компанії.

Ми маємо звертати увагу на те, щоб депутати голосували за збільшення фінансування на ці центри, а потім вимагали звіту про збільшення кількості провакцинованих, простерилізованих собак кожного року. А вони не можуть назвати кількість собак, котрі є на території цієї громади.

Вони будуть звітувати про 400, де їм вдалося це зробити, а про ще тисячу, котрих вони не зможуть відловити, вони звітувати не будуть, бо це незручне запитання, незручне запитання, бо вони не знають кількості тварин. Наші служби завжди звітували про майже 100% охоплення вакцинацією домашніх собак.

Коли ми беремо статистику по покусам, ми розуміємо, що 45% покусів було у людей собаками, котрі не були вакциновані.

Де ж тоді 100%? Розумієте? Тобто ми мали бути покусені собаками, котрі були 100% провакциновані, так як відзвітували наші служби. Але половина покусів здійснювалася собаками, котрі не були провакциновані. Це ж не якісь секретні звірі, котрих спустили інопланетяни з космічного корабля, вони покусали наших громадян і їх забрали назад. Вони ж тут і були, в цих же самих громадах, але вони не були опалені цією вакцинацією. Тобто люди не приводять на вакцинацію, не дають ветеринарам вакцинувати.

Як ви ставитесь до відстрілу або евтаназія бродячих собак?

Ми можемо сказати про те, що загроза серед бродячих собак не менша зараз, ніж серед лису. Але собаку відловити простіше. Або гине людина, або гине тварина. Тут сказати, чи є життя дорожче?! Але знов гине тварина. Протягом року ми забиваємо 6 мільйонів свиней і з’їдаємо їх.

І ніхто ж не каже, чи це якась особлива тварина, тільки для забою, щоб її з’їли. Чи там 30 мільйонів голів птиці забивають протягом року, і ми з’їдаємо їх в ковбасі.

То що, вони не достойні жити????

Яким чином Ви сприймаєте виклики, які виникають у зв’язку із війною та їх вплив на подолання сказу в Україні?

У нас з’явилось дуже багато нових викликів, про які я казав. Це перше, велика кількість тварин, що лишається на деокупованих територіях. Велика кількість тварин, що бігають вже на сьогоднішній день по території України, до яких нікому нема діла. Велика кількість тварин, що лишається людьми, коли вони виїжджають за кордон. Ще, знаєте, є одна проблема, де дуже-дуже серйозно.

Це проблема майже через фото від наших захисників з фронту. То ми отримаємо фотографії, що в них на руках є котики, собачки.

Це дуже важливо для них, як варіант психологічного розвантаження в їхній роботі. Те, що вони роблять для нас на фронті, захищаючи нас, нашу країну.

Але чи можемо ми бути впевнені, що ці тварини, котрі знаходяться у них, на утриманні, провокціновані? Тварини знаходяться в лісі разом з нашими бійцями.

Де знаходиться велика кількість лиса, які є природнім резервуаром сказу. Це теж виклик і це теж напрямок роботи, який треба буде проводити і хтось його з міжнародних організацій має взяти на себе.

Це теж новий виклик.

Поки що ми їх збираємо, щоб не пропустити жодних вагомих факторів поширення сказу.

Найближчим часом ми будемо вже приймати такі глобальні рішення, хто з міжнародних організацій, хто з донорів готовий буде допомогти Україні подолати ці проблеми в різних напрямках.

Як уникнути розтягування проблеми по різних напрямках та між різними відомствами при боротьбі зі сказом?

Та ніяк (сміється ред.). Розтягування все одно буде, але після цієї конференції, другий етап якої планується провести вже весною 2024 року, для того щоб прописати всі кроки та алгоритм дій. Однак, завжди кожне з міністерств, відомств захоче бути важливішим ніж інше і бити себе в груди та показувати, що нам потрібно більше грошей аби подолати цю проблему. Але врятує ситуацію тільки спільна робота. Може допомогти створення наприклад якогось координаційного органу, єдиного, який буде керувати всіма діями.

Яким чином може виглядати співпраця і координація між різними відомствами та програмами для досягнення більш ефективних результатів?

По-перше це більш прозора комунікація. Аби ми не витрачали часу. Коли в місто потрапляє дика тварина, починаються дзвінки по всім службам, які можуть закінчитися до прийняття рішення, хто має займатися цією твариною, може пройти день або доба, а тварина вже піде.

А ми тільки зараз прийняли рішення і виїхали на зустріч з цією твариною, а вона вже на зустріч не прийшла. Тому потрібні якісь більш чіткі прийняття рішень, більш зрозуміло прописані протоколи, розписані повноваження щодо співпраці і координації між відомствами.

Детально прописана координація. Це стандартні операційні процедури, СОПи по координації, хто кому, коли і що треба робити в разі виявлення сказу.

Що ви розумієте під комплексним підходом до боротьби з сказом, і чому він є ключовим для подолання цього захворювання?

Це те, що ми намагаємося зараз робити, цей комплексний підхід, для того, щоб не витрачати зайвого часу на прийняття рішення, що робити далі з тією людиною, яку покусали, що робити з твариною, які заходи карантинні треба робити в регіоні, де у нас виникають випадки сказу.

Це комплексний підхід.

Поки що це вирішується за рахунок державних протипізатичних комісій, до яких, до речі, не по всім регіонам України включені медичні служби.

У нас випадок сказу фіксується тоді, коли у нас відбулось покус людини твариною.

Це для нас випадок сказу. Зазвичай.

Які кроки та зусилля плануються на майбутнє, і як ви бачите подолання сказу в Україні через 10-15 років?

В Європі існує проєкт, до якого Україна зараз долучається.

Це проєкт по подоланню, який має зробити Європу вільною від сказу до 2030 року.

В тій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, я не бачу це можливим. Це, знаєте, така мрія, як у Мартіна Лютера Кінга, коли він казав: «Я маю мрію». Але для України дуже складно. Тому що нам треба від чогось стартувати.

Нам хоча би треба знати кількість тварин, собак бродячих, всього іншого. Знати всі напрямки, які ми маємо перекрити.

Зараз ми, разом з війною, отримали дуже багато нових резервуарів, і ми маємо їх всі вивчити, дослідити і зрозуміти, як нам з ними боротися. Те, що пероральна вакцинація не зупиниться вже, ми це розуміємо.

Тому що за відсутністю можливості розкидання через літаки в цьому році буде розкладено майже стільки, скільки було розкладено до війни, але за рахунок фізичного рознесення.

Єдине, що нам складно на сьогоднішній день, без відкриття полювання, проконтролювати ефективність розкидання цієї вакцини.

Тому будемо сподіватися, що найближчими місяцями, тижнями буде отримано дозвіл на ліміти від Мінекології.

Далі ми зможемо відкрити полювання, яке допоможе нам проконтролювати ефективність проведення пероральної вакцинації.

10-15 років продовжувати роботу.

30 років Європа боролася, на сьогоднішній день 15 країн Європи вже вільні. Ті країни, які межують з нами, ще є питання сказу, але ми на другому місці в Європі по кількості сказу, в європейській частині.

Автор: Микола Катуна