Парадокси “мисливського раю”: чи врятують годівнички звірів в умовах заборони полювання?

Поліський лісовий офіс ДП “Ліси України” на своїй сторінці у Facebook звітує про успіхи у веденні мисливського господарства. Мовляв, воно є комплексним та системним, що “дає помітні результати”. Кількість тварин у лісах нібито суттєво зросла, а “випадкові зустрічі з лісовими мешканцями стали звичними”. І все це завдяки багаторічній праці лісівників та єгерів зі створення “комфортних умов” для звірів.

Особливо, як стверджують у відомстві, цьому сприяла “заборона полювання, що діє з початку повномасштабної війни”. Мовляв, саме це в сукупності з годівничками, солонцями та розведенням дичини у вольєрах дало шалений приріст поголів’я мисливських видів. Ну просто “мисливський рай” якийсь.

Але чи все так безхмарно в цьому “раю”, як малюють лісівники? Адже ще зовсім недавно ми чули від генерального директора ДП “Ліси України” Юрія Болоховця зовсім інші месиджі. Зокрема, що мисливське господарство сьогодні на 100% дотаційне, а “багато приватних господарств фактично припинили роботу”. І що підприємство змушене “підтримувати цей напрям заради збереження біорізноманіття” ціною власних зароблених коштів – близько 20 млн грн на рік лише на підгодівлю.

То що ж маємо в сухому залишку? Полювання заборонене, витрати на мисливське господарство з кишені лісівників зростають, поголів’я звірів тим часом теж росте завдяки годівничкам. І всі начебто щасливі – і волохаті, і вусаті. Але фокус у тому, що цей “мисливський рай” може дуже швидко перетворитися на справжнє пекло. Причому як для звірів, так і для лісівників.

Поясню чому. Полювання – це не лише “жорстоке вбивство бідненьких зайчиків” для розваги, як думають “зелені”. Це ще й важливий елемент управління популяціями та запобігання виникненню епізоотій. Адже надмірна кількість тварин на обмеженій території неминуче спричиняє спалахи хвороб, голод та виродження. А бездумна підгодівля та розведення лише погіршують ситуацію.

Так, лісівники запевняють, що у них все під контролем – і годівнички, і солонці, і вольєри, і навіть зимові обліки. Але чи достатньо цього для довгострокового та сталого ведення господарства? Адже витрати зростають, доходів від полювання нуль, а поголів’я тим часом множиться у геометричній прогресії.

І найгірше, що може статися в цій ситуації – це повний крах мисливської галузі та масовий голод серед “переущільнених” популяцій звірів. Чи не про це ми читали у відомому памфлеті “Колгосп тварин” Джорджа Орвелла – коли звірі повстали проти людей, але швидко деградували без належного управління?

Тож чи не варто лісівникам разом з чиновниками, мисливцями та експертами сісти за стіл переговорів та виробити стратегію ведення мисливського господарства в умовах війни. Таку, яка б враховувала і потреби галузі, і фактор біорізноманіття, і здоровий глузд. Бо годівнички годівничками, а з популяціями все ж доведеться щось робити. Інакше матимемо не “мисливський рай”, а справжній біологічний Армагедон.

P.S. Нагадуємо, Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України погодило проект стратегії розвитку мисливського господарства, але як фактор війни і заборони полювання в цьому документі враховується не відомо.