«Сторінки пам’яті. Розмова з собою»

Перший тихий вечір за останній тиждень. Нарешті можна спокійно сісти до столу, в своє улюблене крісло, увімкнути комп’ютер та не похапцем, а спокійно пробігти очима стрічку новин. Собаки після роботи прогуляні, кормлені, можна і розслабитись трохи, до тривоги…

Втомилась? Трохи є,  але ці думки відлітають, бо не можу собі дозволити слово «втома». Втомлюються «там». Там – на лінії вогню, на лінії життя та смерті, на лінії де здобувається перемога, де виборюється свобода. Де  побратими мисливці і просто різні знайомі, де справжні чоловіки, де наша кров і наш невимовний  біль… А я навіть не можу здати свою міцну здорову кров, бо перетнула дозволений вік… То ж можна  трішки розслабитися.

Настрій на спогади задають собаки, бо завжди все бачать та відчувають. Фоксик відразу виліз на руки, а спанієль спочатку лащиться, потім лягає  в ногах. Пробігла ледь вловима посмішка на кутиках губ.

Чому б це? І скільки вже часу ті малі та великі бешкетники дарують мені радість? А й справді?

Голова відкинулася на м’яку спинку крісла і заглибилася в сторінки пам’яті, які карбувалися на сторінках книги життя. На кожній з них були записані важливі моменти та нюанси, ситуації та пригоди, важливі рішення та веселощі. Перші сторінки спогадів були вималювані ще дитячими буквами, які важко читалися та були трохи з вицвівшим чорнилом. Пам’ять читала рядки історій маленької дівчинки, що народилася в сім’ї природолюбів. Які були у неї великі круглі очі від плакатів та стендів в аудиторіях біофаку Одеського університету ім. Мечнікова кафедри безхребетних, де працювала мама, та які були емоції від «живих» композицій тварин, яких створював  батько-таксидерміст, що стояли в музеях біофаку,  відділках УТМР та в приватних колекціях. А перші враження від засідки,  з батьком,  у 5 років,  при полюванні на кабана! Трофей був грізний але переможений. З тих пір, закарбувалася впевненість, що який би не був противник, але опанувавши страх  та увімкнувши голову та передчуття – його можна перемогти. Тато говорив – «Завжди спостерігай та слідкуй за звіром. Якщо його не можна добути зразу, то можна обдурити, і взяти!»

Ох, захисники, ви наші захисники, переможемо, здолаємо…пополюємо.

На декілька секунд Світлана знову вернулася до сьогодення. Важко було сконцентруватися, адже в будь яких діях, будь якій розмові – все зводилося до одного. І насамперед – як там хлопці? А як інакше?

Так коли ж мені почали дарувати радість собаки?

В пам’яті почали пригадуватися собаки – Іргіз, РЄЛ батька, ж/ш фокс «Ромашка» – мамина собака. Так,  далі разом в цій зграї були такси гладкі, потім  жорсткі, потім були РПБ , а ще далі гончі разом з фоксом, лайчуганами ЗС та хортами. Була і туркменська тази, вивезена з Туркменії. І знову фокс та лайка. Греї – то взагалі любов з першої ложки.

І кожна порода собак, і кожне полювання та соціальне поєднання з людиною – це ціле реальне життя. Ось це поєднання «хорті  та гончі» знову викликало  посмішку, навіть очі від задоволення ледь прикрилися. Спогади відкрилися на сторінках стажування на експерта-кінолога, плавно перейшли на  поєднання полювання, випробувань та виставок, роботи  інженера, родини. Як всі вихідні з чоловіком та друзями десь в природі – чи полювання, чи просто відпочинок в міжсезоння. І завжди з собаками. Як до любові до собак згодом долучилися діти, онуки. Книга життя читалася в спогадах швидко.

Собаки, поля, ліса, друзі-мисливці – без них я ніяк, це моя стихія!

Злегка потягнуло на сон. І в цей момент знову залунала тривога! Насупила брови, про себе вилаяла проклятого ворога, подзвонила да дітей,  і  знову думки про друзів – як там…?

Ніколи б не подумала, що так все складеться. Особливо коли крокувала в свої золоті роки?

Золотими, мабуть, були для мене дев’яності. Тодішня країна розвалилася, а моя держава вкотре почала писати свою незалежну історію. Тяжко було з роботою та взагалі… Але головне –  Україна отримала свободу. Багато чого змінилось, можна було працювати на себе, своїми знаннями і руками. І ми з чоловіком вирішили переїхати до села, вірніше до заказника, у дику природу. Там вже можна було дозволити собі: і гончих, і борзих, і лайок,  і фоксів!

Майже 10 років були спрямовані на вивчення собак, розведення справжніх мисливців серед гончих порід, борзих, лайок. Полювання, як тяжка праця та одночасно мистецтво та культура. Ми утримували і по  12 собак разом на одному подвір’ї,  виховували кожного і всіх, тренувалися індивідуально і зі всіма. Це була свобода вибору і мислення, і праці, і полювання. І головне – отримання знань та досвіду.

Люблю різні полювання…великі і малі, на птицю та на хутро, на кабанчика. Але в основному «звірові», бо породи звірові. На клятого орка б пішла, що приперся в мою домівку! Але вік не підходить та плече зламане, користі не прибавить. Тому тільки допомагати та хвилюватись, та ще з вірним другом на роботі, старим снайпером, тишком обговорювати різні проблеми воєнного часу.  Ні, знову я не туди полізла в своїх думках! Заспокойся! Не хвилюйся! Ага, не хвилюйся. Краще про полювання…

Полювання. Та кожне полювання не схоже на інше. Це і знання, і природа, і партнери – собаки, і зазвичай, мисливська вдача.

В таких моментах Світлана завжди пригадувала своїх вихованців. Як вони з’являлися у її домі, їх характери, індивідуальні особливості та щасливі моменти. Так захотілося послухати пісню гончака (хортяки, греї – мовчуни, лайки – дзвінки, що аж у вухах закладає, а гончаки – такий підйом сили, що аж серце вискакує від тембрів та міцності, це як клич до бою…)

Пісню гончака треба слухати, а не цю кляту сирену!..Чий би спів порадував зараз? Мабуть естончиків…

Коли з’явились естонці – брат і сестра Альфа і Фагот, це як дітки. Вони ніяким чином не рівнялись з англо-руськими. Естонці то особлива каста, вони на ті часи були дуже мало розповсюджені, мало хто взагалі знав про породу, тому прийшлось вивчати їх самим під час нагонок, робити свою зграю, ліпити з них мисливців на лиса. Одна естонка була – Кара. Відчайдушна, настирна, з гострим чуттям, гарним голосом, в’язка. Роботяга поки не впаде від втоми, бо для неї гін – це була її стихія. Але вона була одна, тому і привезли цуценят з Тернополя – Альфу та Фагота.  Потім додався Заграй в пару до Кари, бо вони були триколор, а Альфа та Фагот багряно-рябі. Заграй був дуже міцний, з дзвінким  та гучним музикальним голосом, немов у «рябого».

Ось із Заграєм був дуже цікавий випадок полювання – прийшли до нас старенькі  бабці, (жили ми тоді в заказнику, в 90-ті роки, під горою, та понад річкою, в долині), і просять у чоловіка – «Миколо, пусти своїх гончаків, бо лиси вже багато курей перетаскали, замучили геть!». А було це в жовтні, погода була сонячна, тепло. Ну, пустили ми Заграйку вранці, коли лис залягає спати в очереті після безсонної ночі. Підняв лиса, віддав голос, стоїмо на номерах, чекаємо. А очерет великий та довжелезний, це саме там де з Одеської області річка Кодима впадає в Миколаївську область. Стоїмо, гін вже близько – ось-ось вийде лис. І тут я чую, що якось у Заграя голос змінився, немов повітря хапає. Обережно висуваюсь з-за куща подивитись, може собаці погано стало, бо я була ближче за чоловіка. І що я бачу?!!! Лис пливе, Заграй за ним пливе – з голосом! Пливе та жене, та ще й намагається завернути до берега! Ото була несподіванка! Лиса взяли, Заграйку цілували!

Згодом друг з Тернополя написав, що хоче переходити на литовських гончих і так до нашої зграї додались мати Альфи і Фагота – Пальма, поважна дама та стерва, і Граф – цар всієї зграї. Тож зграя стала багряно-чорно-рябою. Обидва були у віці вже 5 років, але рівного Графу не було. Привчали спочатку до себе, бо завжди зміна власника це стрес для собаки. Але піклування та любов зробили свою справу – вони всі були НАШИМИ собаками. У всіх наших собак були «мама і тато». До того ж всі були партнерами. АЛЕ! У кожної собаки свої властивості, свої можливості, свої характери, своє здоров’я. Тому вся зграя не полювала одразу. Завжди дивились куди їдемо чи йдемо, які угіддя, хто буде заводити, а кого будемо підставляти в разі потреби. Кара завжди була одиночна гонча, Заграй з Графом зазвичай не підвалювали один до одного і могли ганяти самостійно кожен свою лисицю. Пальма підвалювала до Графа, Альфи, до Пальми, а Фагот до того, хто ближче та яскравіше гонить. Тому на кожне полювання компонували склад зграї.

Зграї! Саме тоді прийшло повне розуміння про зграю гончаків. А зараз, ми всі як одна зграя, що працює на перемогу!

Зграя повинна бути, по-можливості звичайно, щоб складалась із собак однієї крові. Адже після напуску зграї в пошук собаки розходяться в різні сторони і шукають слід. Перший, хто знайшов і віддав голос не обов’язково той, хто веде. Але всі підвалюють, розуміючи, що слід знайдено. Ситуації бувають різні. Хтось ще розпутує, але підвалює на голос, хтось поруч і включається в справу, всі збираються в один стрій, в одну зграю і починається оркестр, дійство. Веде зграю той, хто має найвище чуття, швидкість, витривалість, бо всі покладаються на цього представника зграї і вірять, що він правий. Разом переслідують звіра, з голосом. (Зараз бачу, що в американських правилах судді фіксують першого, хто дійшов до кінця сліду в тестах. В цих же правилах, якщо декілька собак відстає, то зграю можна повернути та запустити знов. На наших полюваннях так не виходить, тому і потрібна рівність ніг, та розуміння одне одного, а це в основному генетична спільність).  І якщо щось пішло не так, слід заплутався, загубився чи попереду вода і слід пішов у воду, то – розшукують і виправляють всі. Хто перший виправив, той подає голос і головний чи головна знову підхоплюють і ведуть зграю. Це ми іноді не розуміємо що гончі,  чи інші породи, в парі чи в зграї, одне одному доносять голосом. Ми чуємо сам гін, розрізняємо що по чому, але не розуміємо, що собаки доносять одне одному. Тому, коли собаки походять із однієї лінії, особливо, якщо це батьки і діти чи ще  двоюрідні родичи, що мають певні  генетичні спільні риси, то вони і мають спільну мову. Це і конституція, і зріст, і чуття, і голос,  і здоров’я, і навіть апетит. І мізки, які відповідають за навчання, розуміння, культуру, взаємодію. Собаки живуть разом чи  навіть, якщо власники різні, але собаки рідні і працюють разом, то і результат кращий. Особливо, коли собаки спрацьовані. Тому в наших Правилах є вимога, що пара, смичок чи зграя повинна працювати разом не менше, ніж 1 рік.

Ух і бахнуло над дахом! Це наші хлопчики, наші янголи, а ще наші «пташки» вибивають  нечисть. Так, відбій, в інших областях теж збили, на зараз чисто. Ех, такі спогади перервались.

 Було одне полювання з Графом – теж вибухове! Жене лиса, вже з очерету, по долині попід гору.  І раптово змовк, як зник кудись. Ми зійшли з лазів де чекали звіра, почали гукати, шукати – нема Графа. Облазили всю місцевість, а це недалеко від хати. Шукали до вечора – нема. Взяли фокса і пішли знов шукати. Вже ввечері, майже в сутінках , фокса Манюня знайшла нору! Лис понорився, а Граф слідом за ним заліз у нору і десь вглибині схилу, в норі чути було його голос – він обгавкував лиса! Граф і в норі «гнав». Відкликати було неможливо, звали ще години дві, мабуть Граф чи втомився, чи зрозумів, що безрезультатно – в норі він нічого не зробить, бо лис почав рити далі вглиб. Виліз, схопили гончака, щоб знову не заліз – і сам кремезний, і вхід до нори величенький. Згодом мій чоловік повернувся, поставив ловушку, щоб піймати лисицю. Вранці пішли перевірити, лис прорив ще метрів з 5 вглиб, фоксу не пустили, залишили нору. Надвечір лис вирішив вийти та попався. Взяли живим. Величезний, недарма Граф його діставав.

Немає настрою. Зварю собі міцну каву, бо думи мої думи…

Раніше мені настрій підіймала можливість поганяти зайчика, то брали всіх, піднімались на гору, на поля, піднімали зайчика та слухали пісню гону п’яти гончаків. Не полювали і не брали хортів, тільки слухали гончих. Можна стояти довго і слухати, і завжди з таким підйомом в серці, що аж дух хватає.  Потім спускались з гори  додому, сідали у дворі, або по господарству біля інших собак та домашніх тварин,  та слухали: – О, Заграй веде, Альфа з Пальмою десь поряд, не відстають. Ой, ой, ой! Граф перехватив, веде всіх. Фагот, Заграй, за старим йде, дівчатка підвалюють. Кара десь сама собі зайчика знайшла. Далеко, далеко, знов десь близько, то мабуть вже на десяте коло пішли, тренує їх зайчик… Приходили наші дітки іноді самі, під вечір, а Кара приходила пізніше всіх, поїсть, поспить під пічкою (всі інші слухняно по своїх вольєрах їсти-спатки) в кухні, і якщо її не закрити, то вранці двері відкриє і вперед – вже лиса в очереті ганяти. От була невтомна та завзята!

Цікаво, небо чисте вже?

Зараз одне цікаво, раніше інше було. Цікаво було стояти на номері з руським псовим борзим, який стоїть, дивиться вниз на масив очерету, слідкує очима і слухає (вуха конем). Слухає своїх гончих, слухає гін – ось, ось, вже близько, зараз вийде лис. Очі розширяються – приготуватись, щоб вчасно стартонути та перехопити! І завжди коли Сніг брав, то сідав поруч із здобиччю, і жодна гонча, вийшовши з очерету до нього не підходила, навіть рябі. Бо він міг за свою здобич пошматувати будь-кого.

Цікаві були і облави з лайчуганом на кабанів в очереті разом з єгерями, бо кабани розгрібали городи в людей. Цікаві були і норні полювання з фоксами. І лови з хортими собаками. Також з греями вилазки. Грейхаунди – то взагалі унікальна порода хортих собак, це неможливо порівняти ні з якими хортими собаками.

Ану цить! Досить скалити зуби один на одного, ходіть на руки обоє! Коли вже припинете боротьбу за роль улюбленої собаки! Я вас усіх люблю, як дітей!

Улюблена собака? Коли ти вибираєш собаку (цуценя) із знанням хоча б основ кінології, самої породи, знаєш родовід звідки береш крові, то кожна собака – це знахідка, це шедевр від власників батьків того цуценяти до твого власного, бо ти зліпив ту собаку, створив генетично досконалу, досвідчену та добутливу справжню Мисливську собаку. Такі собаки всі улюблені – це твоє творіння, твоя цінність майстра мисливського собаківництва. Можна і нічого не робити, як вважають декотрі – взяв видатну кров із мету і думаєш, що цуценя саме виросте, в нього ж крові! А виходить пшик і починаються вихлопи – ой, то мені підсунули браковане цуценя, та він(вона) не такий, та щось не робить, не гонить і в такому дусі. І іде та собака по руках…

Але ж треба вчитись і самим, спостерігати  за собакою, вчити полювати і соціалізовувати, вчити багато чому, оберігати свою собаку, слідкувати за її самопочуттям, добре годувати, а не помиями, як декотрі вважають.

Ходіть до мене, мої непосидючі!

Такою непосидючою була у мене ще русачка. Вона взагалі була окремою віхою в житті – руська гонча Свірєль. Вона ще з цуценяти була непосидюча, співуча, грайлива, дуже цікава та лагідна, така собі панночка серед кобелів. Бо коли з’явилась Свірєль, то до зграї естонців вже додались  два литовця чорно-підпалих. Красені з прекрасним європейським родоводом – Ларрі і Блек. Про цю породу можна говорити окремо. Та парата і високонога Свірєль стала подружкою литовців. Ця компанія полювала окремо від зграї естонців, взагалі різні. Литовці також полювали з лайками на кабана в очереті, але то окрема історія, хоча теж про гончих.

Відбій по всій Україні! Собакени, відбій тривоги! Гуляти перед сном! Так, бачу, що ви цього чекали. То ваша маленька мрія!

А моя? ПЕРЕМОГА!!! І обійняти всіх наших хлопців. А ще, після неї пополювати, зібрати випробування чи виставку, щоб всіх побачити. З болем думаю про собак, мої вдома, а інші…

Мрія – хочеться десь гайнути по Європейських країнах. Ні, не на море! Море поряд, хоча вже два роки не ходимо, небезпечно. А на полювання, де воно стало іноді жанром мистецтва чи спорту. Адже дуже красиво виглядає зграя в 100-150 собак (і до речі переважно всі кровні), які несуться через рівчаки, гори, паркани, городи, річки, переслідуючи штучний слід, а не самого звіра – це класно, особливо верхи. Хочеться побачити, почути той спів хору голосів, відчути швидкість гону, зазирнути в інше середовище собак і людей. Десь так…

 (за спогадами  експерта по гончих породах Курдвановської-Михайлової Світлани Степанівни)

Автор Роман Суховецький