Я – жінка-мисливець: моє уявлення про полювання, як добуток звіра задля харчів – розвіялося уже на перших порах

Мене досить часто запитують: як і чому я захопилася таким, далеко не жіночим хобі, як –полювання?! А й справді, чому? Інколи й сама задаюсь цим питанням, бо ще шість років тому я й подумати не могла, що сьогодні зможу стояти на ряду із чоловіками на… стрілковій лінії з рушницею в руках. Чи то причина, чи то наслідок?! Але так чи інакше, вже зараз я не уявляю життя без полювання.

Що це для мене? В першу чергу – це єднання з природою. І якби це дивно не звучало для тих, хто вважає, що мисливці знищують звіра, все ж дозволю собі вас запевнити – у переважній більшості на полювання сьогоднішній мисливець йде виключно, щоб хоч на декілька годин вирватися з сучасного світу, заручником якого стала людина. Нанотехнології, комп’ютеризація, електроніка… Вже не ми управляємо технікою, а вона управляє нами!!!

Якщо ж повернутися до питання чому я, жінка, обрала цей шлях, то на поверхню моїх спогадів випливає далеке дитинство. Там частенько, гостюючи в маминих батьків у сусідньому селі, випадала можливість з дідової мисливської торби після полювання – з’їсти кусень хліба із салом – «від зайчика». Тоді здавалося, що смачнішого в житті не їла.

А ще завжди кортіло хоч на хвилинку заскочити в святая святих кімнату, куди нам, дітям, було зась! Адже там зберігався власноруч змайстрований дідом сейф зі зброєю і велика валіза набоїв, що стояли під ліжком, устеленим вишитими подушками.

Діда не стало, коли я була ще в початковій школі. Але дитячі спогади назавжди закарбувалися в пам’яті. І от, у силу робочих обставин, на одному із інтерв’ю, я познайомилася з головою Новоград-Волинської районної організації Українського товариства мисливців та рибалок (УТМР) Станіславом М’ясковським. Розмова була довгою. Але саме тоді, у розрізі нашого діалогу, дитячі спогади торкнулися моєї вже дорослої душі. Перед очима з’явилася все та ж кімната, ліжко з подушками і сейф зі зброєю під ним. Саме тоді закортіло здійснити дитячу мрію – взяти до рук рушницю, зробити постріл, аби зрозуміти і відчути, як вони – чоловіки, тримаючи звіра під прицілом, думають, у першу чергу, про родину, задля якої споконвіку йшли на полювання.

Загорілася бажанням, поставила мету – і здійснила її. Щоправда, моє уявлення про полювання, як добуток звіра задля харчів – розвіялося уже на перших порах. Бо відчула зовсім інше… Бо світ – став іншим.

Сьогодні вже говорити про дичину, як складову нашого раціону, навіть не доводиться. Прилавки магазинів і супермаркетів просто рясніють живністю на будь-який смак і гаманець.

У мисливство, як велике мистецтво, я поринала поступово. Навчальна література, розмови з досвідченими мисливцями, що затягувалися не на одну годину, та нестримне бажання зрештою потрапити на полювання, і – реалізуватися на практиці.

Чи було мені страшно? Так! Дуже! Бо безпека на полюванні – головне правило. І ти чітко розумієш, що одна твоя помилка може дуже дорого коштувати. Проте велика відповідальність кожного з учасників полювання з часом дозволила зрозуміти, що випадкових людей тут не буває. І якщо ти вже мисливець, – то лише заслужено! І це вже не просто хобі, а почесне звання.

Суворі правила, яких ми дотримуємося, дозволяють мені сьогодні з упевненістю говорити про таке поняття як культура полювання. І якщо її не дотримуватися, то навряд чи можна отримати задоволення, а якщо дозволите, то й «кайф» – від усього цього процесу.

Аби не відходити від теми, дозволю собі ремарку. Мисливець і браконьєр – то велика різниця. І, на жаль, почасти полювання якраз і ототожнюють із браконьєрством, що завуальовує істину мисливства. Проте, не один колишній браконьєр – сьогодні справжній мисливцем. Бо доріс і розумом, і душею до воїстину сакральних понять і самої сутності полювання. І це не може не радувати.

Що ж, повернемося до жінки на полюванні. Це дійсно поодинокі випадки в Україні, про що не скажеш у порівнянні з іншими країнами. У нас звикли вважати, що це – суто чоловіча справа. Проте я з цим далеко не погоджуюся. І сама тому – яскравий приклад.

На полювання я теж тікаю, здавалось би, від усього світу. Апогей процесу – очікування «на номері», бо в загін мене рідко беруть, – це такий собі «бонус» від чоловіків. У такі моменти ти забуваєш про все на світі, і працювати лишаються лише слух і зір. Але вже в сотні разів «потужніше». «Пильнуй!» – цей традиційний вигук мисливця стає в такі моменти головним постулатом.

Здавалося б, ти чуєш кожну пташку, комашку, жучка, листочка на дереві, коливання травинки, подих вітру і навіть шарудіння маленької польової мишки. Чи може хтось ще, окрім мисливця, зрозуміти і оцінити, скільки звуків є в природі?! Навряд чи! А я, сьогодні, вже теж можу. І цим – горджуся.

Часто мені «закидають», мовляв, чи не шкода стріляти звіра? З цього приводу я теж маю свій аргумент, і завжди запитую у відповідь – а ви м’ясо їсте? І поки що ще не зустрічала таких, які б сказали що – ні, хоча добре знаю, є й такі. Утім, чим відрізняється добута дичина і м’ясо, яке ви споживаєте з магазину?

Аби добути звіра в лісі, окрім знань і навичок, треба мати так звану «мисливську удачу». Ймовірність того, що на тебе вийде звір – є, проте вона невелика, бо полюючи колективно, чітко не сплануєш, в який бік він побіжить. Та й чи вдасться у нього стовідсотково поцілити? Бо ж роль грають і зброя, і набої, і відстань, на якій біжить звір, і навіть вітер – поправку на який завжди варто враховувати при пострілі. Всі ці нюанси ставлять у рівні можливості мисливця і звіра. І тут вже – кому поталанить.

Відмінним від дичини є кусень м’яса домашнього. Аби виростити кабана в домашніх умовах потрібно що? Правильно!, – з самого його малечку, тричі на день годувати. При цьому ти щодня заглядаєш йому у вічі, називаєш поіменно «Машкою», «Бориком», вичищаєш у нього гній, аби тварині було комфортно. І приходить той день, коли «на носі» Різдво чи Пасха, чи просто опустіли запаси в холодильнику, – і господар іде в хлів, востаннє дивиться йому в очі, ніби просить пробачення і прощається, витягує у двір і швайкою, свідомо цілить прямо в серце, спостерігаючи, коли останні конвульсії дадуть старт до смаління та розбору «свіжини». Чи не так? Тож де правда?

Уже зовсім скоро у моєму мисливському стажі сьоме офіційне відкриття полювання. Скільки за цей час встигла побачити, скільки почути. І зрештою, набути певного досвіду. Хоча, вчитися мені ще і вчитися – все ще попереду.

Проте трьома пам’ятними моментами не можу, хоч коротко, не поділитися. Вірніше, узагальнити їх в одне. Найдорогоціннішими спогадами для мене є зустріч у лісі з такими тваринами, яких раніше я бачила лише на картинках шкільних підручників і по телевізору: «сохатий» (лось), який, як справжній господар у лісі, спокійним поступом вийшов на стрілкову лінію із-за спини «номерів»; стадо красенів оленів, що мчали так, аж земля під ногами дрижала, і дві молоді рисі. Це неймовірне видовище, під час якого жалкуєш лише про одне – що у цей момент у руках рушниця, а не фотоапарат. До слова, для тих, хто не знає – на таких звірів ми не полюємо.

Такі роздуми надихнули мене зробити маленький нарис, напередодні чергового відкриття сезону полювання. Готуючись до цього, без перебільшення святкового дійства, я вкотре поринула в спогади попередніх років, і можу з упевненістю сказати – незважаючи на те, що я жінка-мисливець, для свого Гульського колективу, та й інших чоловіків-мисливців, з якими за ці роки доводилося полювати, – я, як і кожен із них, не жінка, а член команди – колективу однодумців, серед яких не існує гендерної дискримінації.

Альона ДЕНИСЮК,
“Лісовий і мисливський журнал”