У що, чи в кого вірували українські мисливці в давнину

Одним з традиційних господарських занять українців здавна було мисливство.  Це заняття, поряд із збиральни­цтвом та рибальством, є найдавнішим в історії люд­ства. Проте, як справедливо зазначив польський ет­нолог Казимир Мошинський, се­ред слов’янських народів мисливство ніколи не було головним господарським заняттям.

Незважаючи на це, мисливство протягом трива­лого періоду посідало доволі вагоме місце у госпо­дарстві українського народу. За його допомогою українці захищали власні поля, городи, поголів’я ху­доби та птиці від завдання їм шкоди з боку тих чи інших диких звірів. Воно було також джерелом м’яс­ної їжі, отримання інших цінних продуктів.

Поступове освоєння українцями незаселених зе­мель, розорювання все більших площ призвело, як і в більшості інших регіонів земної кулі, до значного зниження кількості диких звірів і, як наслідок, до суттєвого занепаду мисливства серед населення. Од­нак у багатьох етнографічних районах України воно зберігалося до середини ХХ ст. Землями, на яких тради­ційне мисливство мало найбільше поширення, були етнографічний По­ліський регіон та Українські Карпати, на теренах яких розташовані три етнографічні райони – Бойківщина, Гуцульщина та Лемківщина.

Ці землі містили значні площі важкодоступних територій, які вкривали великі масиви лісів. Наслідком цього було багатство дикої фауни. Саме це зумовило значне розповсюдження традиційного мисливства у зазна­чений період в Українських Карпатах та Поліссі.

Кожне традиційне господарське заняття було обов’язково поєднаним з різноманітними ритуала­ми, обрядами, повір’ями тощо. Підкреслимо, що в цілому будь-яке явище матеріальної культури наро­ду було нерозривно пов’язаним із його духовною культурою. Традиційне мисливство у цьому відно­шенні не складало винятку. Кожен мисливець при­діляв велику увагу виконанню певних обрядів, які, згідно з народними віруваннями, повинні були принести йому успіх під час здійснення полювання, не­змінно дотримувався ряду повір’їв тощо.

Зупинимось на ритуалах, обрядах та окремих по­вір’ях мисливців Українських Карпат ХІХ – першої половини ХХ ст. Усі вони були пов’язані з рушни­цею – головною зброєю тодішніх мисливців при застосуванні ними активної форми полювання. Зазна­чимо, що рушниці в окресленому періоді були найчас­тіше саморобними.

Досліджені у статті мисливські ритуали та обря­ди мали два призначення – забезпечення успіху під час полювання (влучності та смертельності для звірів пострілу з рушниці) і встановлення оберегу над рушницею проти дії на неї «злих чарів», здій­снюваних недоброзичливими мисливцями. Вико­нання мисливцем деяких обрядів, згідно з народни­ми віруваннями, забезпечувало водночас досягнен­ня обох зазначених цілей.

Значна кількість мисливських обрядів, метою яких було забезпечення успішності полювання та встанов­лення оберегу над рушницею, була пов’язаною із га­дюкою. Так, для того, щоб рушниця влучно стріляла та щоб «її ніхто не урік», мисливці за­стосовували наступний засіб: брали жало гадюки, га­дючий «чесник», ладан, зрізані верхівки з дев’яти осик та приносили це у храм на дев’ять Богослужінь. Піс­ля цього дев’ять разів окреслювали цим навколо руш­ницю і ховали в отвір, висвердлений в прикладі.

Щоб рушниця «остро била» та щоб не розходив­ся далеко звук пострілу (почувши вистріл, недобро­зичливий «стрілець» міг «збавити» рушницю чара­ми), горяни в березні вбивали гадюку, відрубували та засушували її голову («ні на сонци, ні у печи, а так»). Після цього голову розтирали на порох, говорячи на­ступне замовляння: «Остра-с була, як вогонь; кого-с заразила, не віратував сі, так, аби моя пушка, кого за­красит, аби не втік». Цим порохом набивали рушни­цю. Цей ритуал, згідно з уявленнями мисливців, на­давав зброї захист проти завдання їй магічної шкоди з боку мисливця, який чув звук пострілу з неї. Тепер уже недоброзичливому мисливцеві потрібно було взя­ти рушницю в руки для того, щоб за допомогою чарів зробити її непридатною для використання.

Серед мисливців панувало повір’я, що шматок га­дюки, вкладений в отвір у прикладі рушниці (у «коморку»), притягував до зброї звірів. Вважало­ся, що рушниця не підведе (можливо також, що Ті буде неможливо зробити непридатною для викорис­тання за допомогою чарів) того мисливця, який у її приклад закладе жало гадюки.

Для того, щоб рушниця «не підвела» мисливця, він намагався застрілити гадюку в свято Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня). Цей день був пов’язаний з різними народними віруваннями, що стосувалися гадюк. Зокрема, загальноукраїнським було уявлення, згідно з яким на свято Воздвиження Чесного Хреста гадюки відповзають до вирію – міфічного теплого краю. У зв’язку з цим людям (се­ред них й мисливцям) було вкрай небезпечно іти у це свято в ліс. Ю. Шнайдер зафіксував розповідь гуцулів про мисливця, якого у це свято «змії» забрали до своєї схованки, щось говорили до нього та примушували його лизати «гадючий камінь». Ли­ше навесні цього чоловіка відпустили на волю. «Мис­ливець у цей день до лісу не піде», – закінчує пе­реказ оповіді згаданий дослідник.

Схоже оповідання було поширеним на Київщи­ні. На цьому терені дорослі, розказуючи дітям про те, що гадюки у свято Воздвиження Чесного Хреста заповзають у велику яму і лижуть у ній «гадючий камінь», оповідали їм історію про ді­вчинку, яка, пішовши у зазначене свято в ліс, по­трапила, подібно до згадуваного мисливця, у по­лон до гадюк. У згадуваному творі П. Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік» міститься інформація про те, що мисливці голіруч (що викликає сумнів) ловили га­дюк та ящірок протягом року від свята Благові­щення (7 квітня) до свята Воздвиження Чесного Хреста.

Наведена інформація свідчить про те, що спроби вистрелити гадюкою з рушниці траплялися, ймовір­но, приблизно у середині ХХ ст. Зазначимо, що етногра­фи ХІХ — початку ХХ ст. цього обряду не зафік­сували. Лише польський дослідник Тадеуш Северин у статті, виданій у 1932 р., згадує про його існуван­ня на Поліссі та Волині. Отже, можливо, він виник десь приблизно у цей час. Якщо це справді так, то у цьому випадку ми констатуємо факт появи нового обряду, пов’язаного з віруванням у можли­вість забезпечення здійснення успішних пострілів з рушниці шляхом виконання певних обрядодій, у яких необхідно було використовувати гадюку.

Якщо обряди, пов’язані з гадюкою, мисливці не­рідко практикували, щоб успішно полювати та вод­ночас встановлювали оберіг над рушницею проти спроб завдання їй шкоди за допомогою чарів недо­брозичливими мисливцями, то наступний мислив­ський ритуал мав виключно охоронну функцію. Мисливець здійснював його тоді, коли у нього хтось вкрав порох, завдяки чому міг зробити його рушницю непридатною для використання. «… Аби сего не дїждав» він набирав до схід сонця воду з дев’яти криниць. Кожного разу він зачерпував її дев’ять раз по дев’ять, рахуючи у зворотній бік. Після цього у такій воді варили дев’ять шматочків глоду, «свербигузки» та ожини. Вари­ли їх на ватрі, розкладеній з дев’яти «кавалків» гло­ду. Далі у цій воді «гасили ватру» – кидали у воду дев’ять вугликів глоду, рахуючи у зворотному по­рядку. Воду вливали в рушницю, яку після цього клали на ніч біля кочерги. Зранку воду виливали зі зброї «за сонцем» (очевидно, на схід). Після цьо­го рушницю заряджали та стріляли. Зробивши вистріл, дуло одразу ж закривали рукою. Через хви­лину руку нюхали. Якщо від неї не було чути ди­мом (запах від руки визначався мисливцями, оче­видно, дуже суб’єктивно), то весь ритуал здійсню­вали знову, повторюючи його доти, доки від руки не було чути відповідного запаху.

Інший ритуал, пов’язаний із «гасінням ватри», здійснювали у день Головосік. Протягом цього дня мисливці нічого не їли. Вранці до схід сонця на га­лявині у лісі мисливець складав на одне місце свої мисливські знаряддя (рушниці, пастки, порохівни­ці). Він тричі обходив галявину, ідучи «назістріть» сонцю, із уже згадува­ним запаленим «ошкальком громовиці», з якого було видобуто вогонь за допомогою тертя. Потім він на­бирав з дев’ятьох джерел воду аналогічним до на­бирання води з криниць способом. Цією водою мис­ливець «відгашував ватру». Кидав у воду вуглики з вогнища дев’ять раз по дев’ять, рахуючи у зво­ротному порядку (або, можливо, почергово у спа­даючому та зростаючому). Вогнище складалося з глоду і розпалювалося від «ошкальку громовиці».

Це встановлювало оберіг над галявиною від нечистої сили. Після кроплен­ня іванське зілля спалювали на ватрі. Далі мисли­вець здійснював уже описані нами обряди, пов’язані з гадюкою, а також робив рухи, що символізува­ли побиття нечистої сили, та голосно кричав на неї. Завдяки здійсненню цього ритуалу мисливські знаряддя уже начебто не могли бути зіпсовані ча­рами інших мисливців протягом цілого року. Описаний ритуал мав насамперед охоронну функ­цію. Проте, один з його описаних обрядів, був, як ми це бачили, чітко спрямований на забезпечення успішності під час полювання.

Частина мисливських обрядів була тісно пов’я­заною з елементами християнства. Ці обряди мис­ливці практикували переважно, щоб забезпечити собі успішне полювання.

Перший з описаних нами обрядів, пов’язаних із гадюкою, був водночас обрядом, в якому чітко простежуються елементи християнства. Мислив­ці носили у церкву на дев’ять Богослужінь жало гадюки та інші, перераховані уже нами складові, необхідні для здійснення цього обряду. Отже, під впливом християнства серед них поширилось пе­реконання, що згадані складові необхідно освяти­ти у церкві. Можливо, Богослужіння замінило со­бою певні замовляння або обряди, практикування яких здійснювали над цими складовими у мину­лому. Так чи інакше, у цьому випадку ми конста­туємо поєднання віри, що походить з дохристи­янського часу, у можливість за допомогою певних обрядів забезпечити собі успішність на полюван­ні з елементами християнства.

Таке ж поєднання простежується і в наступному обряді, який мисливці практикували для того, щоб під час вистрілу «пушка не розносила шроту». Тобто, очевидно, щоб дробини влучали близько одна біля одної, а не розліталися, і, як наслідок, звір отри­мував важчі рани. З цією метою мисливець відламу­вав невелику тріску з викопаної труни. Цю тріску, за певну оплату, паламар клав у церкві під престіл, на якому відправлялося Богослужіння. Тріска мала там знаходитися протягом дванадцяти Богослужінь. У ті дні, коли в церкві відправлялися Богослужіння, мис­ливець, окрім сніданку, нічого не їв. Після відправи у церкві дванадцяти Богослужінь він забирав тріску і протягом трьох вечорів говорив над нею по три рази наступну примівку: «Як сі не розсипали тоти кіст­ки, що у тобі були, як єс їх затримала у собі, так аби сі тримав шріт з моєї пушки при купі». Далі він цю тріску клав між дробинами.

У наступних обрядах, спрямованих на досягнен­ня успішного полювання, а, можливо, частково й на охорону рушниці, залишки дохристиянських віру­вань практично не простежуються. Мисливці носили у церк­ву на дев’ять Богослужінь кулю, щоб вона у майбут­ньому завдала звірові важку рану. Про те, що гуцульські мисливці освячували кулі до рушниць, за­значив Р. Кайндль. Вони вірили, що у ведме­дя можливо влучити лише освяченою кулею.

Отакі цікаві обрядодії побутували по українських селах аж до середини ХХ ст. Головними охоронними стихіями мисливців були вогонь та вода, а в традиціях переплелись дохристиянські вірування з елемента­ми християнства.

Джерело: Україна – це ми!