Витоки ловецьких традицій: Для мотивування роботи мисливської охорони після полювання їй виплачувалась премія

Будь-яке товариство завжди представлене різними верствами населення, а точніше – різними суспільними групами, які виділяються на основі тієї чи іншої істотної ознаки, а саме: соціально-економічної, професійної, національної, вікової тощо і які характеризуються системою соціальних зв’язків і відносин. Механізм утворення і функціонування суспільних груп зумовлюється метеріальними інтересами людей, їхнім відношенням до власності, місцем, яке вони займають у системі суспільних відносин. Львівське мисливське товариство «Тур» було організоване за професійною та національною ознакою. Назва товариства походить від виду тварин, які у великій кількості населяли Галичину. Існують свідчення, що князь Данило Галицький (1220-1264) спричинився великою мірою до збереження тура1, але наприкінці XVI століття вони на території України перевелись.

Першою справою для юридичної організації діяльності будь-якого товариства була й залишається реєстрація статуту в органах державної влади. Статут ловецького товариства «Тур» затверджено рескриптом Львівського Воєводства від 29 серпня 1922 року ч. 13090/22. Відповідно до статуту головний офіс товариства повинен був знаходитись у місті Львові, а його символом був «Тетерук». Майно товариства складалось з вступних внесків, членських внесків та здачі майна в оренду, інвентаря, фонду, призначеного на збільшення чисельності дичини та добровільних пожертвувань членів товариства. Адміністративний рік починався з 1 липня і закінчувався 30 червня. В статуті були визначені головні цілі товариства, серед яких:

– допомога владі у справі контролю за виконанням вимог мисливського закону і переслідуванні осіб, які не дотримуються мисливського закону;
– допомогти власникам полювання у веденні мисливського господарства та захист їх перед владою відповідно до закону;
– підтримка шляхетного мисливського спорту;
– підтримка членів товариства у набутті мисливських угідь;
– проведення полювання без шкоди для мисливського господарства;
– розведення дичини у місцях із малою її чисельністю і піднесення її популяції;
– зменшення популяції шкідників всіма дозволеними методами.

Члени товариства мали різні статуси: звичайні та почесні члени, прихильники. Звичайним та членом-прихильником міг бути будь-який громадянин – бездоганний у справі мисливства, за якого на зборах товариства проголосувало більшість членів товариства та поручилось двоє членів товариства. Почесним ставав лише той мисливець, що мав відповідні заслуги перед товариством, спричинився до його розвитку. Крім того, право призначити звання почесного члена надавалось загальним зборам товариства за представленням його керівництва. Дісний член товариства зобов’язується виконувати статут товариства.

В залежності від статусу члени товариства мали різні права. Зокрема, звичайні члени товариства мали право:

– брати участь в загальних зборах з активним та пасивним правом вибору;
– брати участь в колективних полюваннях та інших відпочинкових акціях, організованих товариством;
– полювати на полюваннях самостійно, а також разом із собакою на птахів, зайців, куріпок, козуль, кабанів у мисливських угіддях, визначених керівництвом товариства. Менше прав мали члени-прихильники. Вони могли брати участь в загальних зборах без права голосування, брати участь у товариських забавах та у полюваннях лише за спеціальним запрошенням.

Члени товариства були зобов’язані сплачувати членські внески. Сума та час оплати ухвалювались Загальними зборами. Під час полювання всі присутні члени повинні були безумовно виконувати розпорядження ловчого (керівника полювання). Покинути товариство дозволялось лише наприкінці адміністративного року на підставі поданої заяви. Керівництво товариства мало право вигнати людину з товариства, якщо:

– член товариства не сплатив на протязі трьохмісячного терміну заборгованість по членських внесках і попри нагадування надалі не сплачує їх;
– якщо важко порушив статут товариства або рішення загальних зборів товариства;
– якщо діяв на шкоду товариству.

Вигнанець мав право подати апеляцію до загальних зборів товариства, але до часу вирішення його питання йому не дозволялось брати участь у полюваннях. Так, стаття 13 Статуту товариства визначала, що вигнаний член товариства не має права на повернення сплачених ним членських внесків або інших коштів, які він пожертвував товариству.

Важливу роль в діяльності товариства відігравали збори членів товариства. Так, не пізніше ніж за 14 днів до завершення кожного адміністративного року за головування керівника товариства повинні були відбутись загальні збори (стаття 14). Всі голосування на зборах товариства проводились виключно картками. На цих зборах обов’язково обирався голова товариства та заступник, повноваження яких тривали три роки, тоді як секретар, касир, ловчий та керівник господарством товариства обирались на річний термін. Рішення загальних зборів набирали свою чинність у випадку, якщо за них проголосувала абсолютна більшість присутніх на зборах. Збори вважались правочинними, якщо на них була присутня хоча б одна третя членів товариства. Засідання керівництва повинно було відбуватись кожного року перед початком сезону полювання. До керівництва товариства зараховувались голова, заступник, секретар, касир, ловчий, керівник господарства.

Свою діяльність товариство мало право припинити на основі рішення його загальних зборів. У цьому разі майно переходило у фонд на виплату стипендії, з якого міг користуватись один студент Вищого лісового інституту із скромними статками. Право першості призначення стипендії мав син члена товариства, син лісничого чи гайового, який обслуговував мисливські угіддя товариства.

Крім статуту товариства існував також «Правильник», у сучасному розумінні − інструкція для проведення полювання, затверджений на загальних зборах товариства 28 червня 1924 і в подальшому доповнений 29 червня 1926 року. У ньому визначалось, що члени товариства були поділені на групи (гуртки), які самостійно орендували право полювання у власників земельних ділянок. Кожен звичайний член, який бажав полювати, повинен був належати до одного із гуртків товариства і був зобов’язаний сплачувати кошти за оренду мисливських ревірів. Члени товариства мали право полювати й в інших мисливських ревірах за умови, що цим самим вони не зашкодять справам товариства «Тур». Гуртки мали назву відповідно «Тур 1», «Тур 2» і т.д. Прийняття до гуртка повинно було відбуватись за взаємною згодою. Діяльність гуртків прив’язувалась до мисливських угідь (ловецьких теренів), якщо в одній місцевості збереться більше 25 людей. Гуртки не були територіально обмежені в оренді своїх полювань, але для виключення між ними конкурентності, їм заборонялось боротись за отримання одного і того ж ревіру. Члени товариства могли належати до багатьох мисливських гуртків, але у випадку зміни гуртка гроші, вкладені в оренду мисливських угідь, не повертались. На членів гуртків був покладений обов’язок брати участь у зборах, але вони, у свою чергу, мали право письмово передавати свій голос іншому члену гуртка.

Члени товариства об’єднувались для плекання правильного ловецького спорту, дотримання традицій, старих мисливських звичаїв. Статут зобов’язував їх жити між собою дружно, один одному ставати у пригоді, гідно представляти своїх предків (стаття 29). Кожен член товариства був зобов’язаний досконало знати правильник товариства та мисливський закон. Любов до природи, правди і свободи, порядок і відповідальність, спокійна та весела вдача, гаряче серце без злоби та зависти, гостре та погідне око, тверда та дружня рука – це прикмети правдивого мисливця. Байдужий до краси і величі природи, неуважний до товариства, необережний, сварливий, завидливий, захланний на м’ясо не вартий був зватися мисливцем.

Для фінансування товариства кошти залучались із місячних (річних) внесків, з накладених штрафів, з продажу спірної дичини та прибутків від організованих змагань, забав, прогулянок. І все ж пріоритетною ціллю, яке ставило собі товариство, була організація видавництва літератури, бібліотеки, виставки, конкурси, виплата мисливських премій, коштів на охорону дичини.

Крім того, відповідно до правильника визначались різні терміни для індивідуального та колективного полювань. Так, індивідуальне полювання починалось з 15 червня на пернату дичину і закінчувалось 15 квітня. Полювати на пернату дичину дозволяється без винятку, обмеження стосувались лише полювання на куріпок. Індивідуальне полювання на іншу дичину організовувалось лише за дозволом керівника гуртка у запланованих мисливських угіддях і лише з повідомленням ловчого про намір полювання та з обов’язковим поданням інформації про його результати. Індивідуальне полювання дозволялось проводити в одному мисливському ревірі лише один раз на місяць і добути за сезон полюваня лише 5 зайців та 5 голів куріпок, а дрібнішу дичину − без обмежень. Індивідуальне полювання на самців козуль дозволялось в лісах товариства з 1 червня по 1 жовтня лише з підходу або засідки. В сезоні можна було добувати лише одного самця козулі в одному ревірі. Диких кабанів, лисиць та інші хижаків дозволялось відстрілювати або добувати іншим способом за будь якої нагоди. Щоб не розполохати дичину, заборонялось індивідуальне полювання у тих мисливських ревірах, де за 14 днів планувалось колективне полювання.

Колективне ж полювання починалось з 1 жовтня і закінчувалось у лютому. У той час дозволялось добувати будь-яку дичину, відповідно до мисливського законодавства. Кошти на організацію колективного полювання повинні були сплачувати всі учасники у рівних долях. Учасники, які заявили про свою участь у полюванні і не з’явились, також повинні були сплатити кошти на рівні з учасниками.

При організації колективного полювання для розстановки мисливців на номери керівник полювання призначав мисливців відповідно до витягненого ними жеребу. Прибувши на місце полювання, мисливці повинні були носити незаряджені рушниці на плечі, стволом догори, а коли дощ – вниз. На місці полювання необхідно було припинити голосні розмови, співи, сміх, а на протязі всього полювання спілкуватись напівголосно або жестами. Зі свого номера мисливець мав право переміститись максимум на 10 кроків. Під час перебування на номері слід було заряджати рушницю, однак заборонялось порушувати тишу, навіть, кашляти і пчихати. Задля влучного пострілу дозволялось зламати лише декілька малих галузок, але ламати гілки заборонялось. Залишати свій номер можна було тільки тоді, коли нагінка вийде на лінію стрільців. Добута дичина переходила у власність мисливця, який її добув, лише після сплати відповідно визначеної суми. Якщо була добута незапланована дичина, то її слід було одразу продати. Право першості купівлі мав той мисливець, який на полюванні нічого не добув, а якщо таких не було, то кидався жереб. Ціну дичини визначав ловчий. Гроші від продажу йшли у бюджет товариства. Учасники колективного полювання, які вбили більше двох зайців, були зобов’язані віддати одного «на розраду» тим особам, які не добули жодного. У випадку, коли дичина впаде після кількох пострілів, вважалось, що її добув той, чия куля смертельно поранила тварину. Крім членів товариства участь у полюванні мали право брати гості, запрошені турівцями. Їхня участь у полюванні регламентувалась іншим способом: кожен член товариства мав право запросити тричі на рік по одному гостю на полювання гуртка. Гість відшкодовував вартість організації полювання. На відміну від члена товариства гість мав право на всю добуту дичину крім лисиці, кабана, самця козулі грубшої дичини, яку повинні були продати, а отримані кошти направити у бюджет товариства.

Для мотивування роботи мисливської охорони після полювання їй виплачувалась премія з фонду «Туру», сума якої була пропорційна до кількості добутої дичини.

Для вирішення конфліктів між членами товариства діяв мировий суд, керівником якого був голова товариства. За невиконання вимог статуту товариства призначались штрафи. Наприклад, тодішнє мисливське законодавство не дозволяло добувати самиць козуль. Тож за випадкове добування самиці козулі членом товариства «Тур» накладався штраф в одну гривню⃰, за повторне − дві гривні, за третє мисливець вибував із членів товариства. Крім того, за навмисне добування козулі передбачалось також виключення з товариства.

Слід відмітити, що завдяки участі у роботі товариства «Тур» непересічних громадян про нього залишились цікаві спогади. Серед них і український поет Роман Купчинський, який прославив діяльність цього мисливського товариства у збірці «Мисливські оповідання» (9 оповідань). Національний патріотизм письменника найбільше виявляється в оповіданні «Як з книжки», в якому він устами власника маєтку під Львовом, українця Вадицького з великою гордістю щиро декларує своє почуття радості від існування українського мисливського товариства: «Колись мисливських товариств не було, пізніш були, але не наші. Слава вам, панове, за те, що зібрали гурт мисливців, оснували товариство, дали тому товариству назву, правно його оформили і плекаєте в ньому українські мисливські традиції. Нехай в українських логовищах полюють українці! А українське товариство «Тур» нехай живе і процвітає!». Крім того, Роман Купчинський під псевдонімом Галактіон Чіпка у газеті «Діло» закликав мисливців до благородного полювання, дотримування мисливських традицій та приємного спілкування.

Більше того, у міжвоєнний період товариство «Тур» започаткувало видавництво першого та єдиного на території Галичини спеціалізованого ловецького періодичного видання, редакція якого знаходилась у Львові за адресою вул. Домініканська, 11, що відповідало адресі мисливського товариства. Світ побачило 12 номерів додатку «Ловецтво» до українського журналу «Новий час», перший номер якого вийшов 27 березня 1937 року. Крім того, «назустріч побажанням гурту українських мисливих» була створена «Сторінка Ловецького Спорту». Чітко сформульована мета видання охоплювала п’ять принципових «щоб»: «…шляхотний мисливський спорт спопуляризувати між тими, хто має «жилку» й також матеріальну спроможність»; «загал громадянства ознайомити із цею прецікавою й гарною ділянкою модерної господарки»; «підтримати тодішні ловецькі інституції –станіславську «Ватру» і львівський «Тур»; надати українським мисливцям «окремий куток для обговорення їхніх «фахових справ», а також – «змогу, у власному живлі й кольориті, час від часу – «спробувати пера й чорнила, щой в йому за сила».

Плеканя української мисливської культури спостерігається у публікаціях товариства. Так, у дописах читачів до додатку «Нового часу» від 15 квітня 1937 року пропонувалось пильну увагу присвятити українській ловецькій термінології та вести «ловецький словник». Проте редакція сама не могла взятись за цю справу хоча б тому, що в різних околицях краю існували різні мисливські визначення. Часопис звернувся до читачів, щоб якнайбільше мисливців та прихильників ловецького спорту допомогли йому у цьому. Кожен бажаючий міг написати відомі йому ловецькі визначення й надіслати їх за адресою Львівського українського мисливського товариства «Тур» для редакції додатку «Ловецтво».7 Більшість матеріалів додатку були присвячені пропагуванню, розвитку, організації, проблемам та координації українського мисливського руху. Так, публікації турівців: «На теренах Тура», «Ловецьке т-во „Ватра» В. Гірняка, «Тур у Ватри» Я. Сопляка висвітлювали самостійну та спільну діяльність, акції двох головних галицьких ловецьких інституцій українців – станіславівської «Ватри» та львівського «Туру»8 . Більше того, про практичну співпрацю між двома українськими товариствами свідчать й інші чисельні публікації. Деякі з них повідомляли, що на спільній нараді товариств було вирішено для кращого порозуміння та нав’язання товариських стосунків організувати спільні полювання для членів «Туру» та «Ватри».9 З мисливської періодики за 1937 рік довідуємось, що з відкриттям мисливського сезону на копитних ці полювання, організовані «Туром», таки відбулись: «Тож на полювання запрошена ловецька еліта Митрополичих дібр та представники братнього ловецького товариства «Ватра» зі Станіславова. Затіснюємо дружні й товаристські взаємини. Збірка буде о 5.30 рано, як завжди на площі Ринок. Їдемо вантажним – але таки автом і уперше цього року заспіваємо:

Вже ясне сонце світ позолотило
Гаї – діброви освітило,
Ми йдем. Ідем у тихий бір!»10

Наступне спільне полювання відбулось у грудні 1937 року, організоване вже «Ватрою». Тож, як відзначалось у «Новому часі», день 3 грудня 1937 року треба буде великими літерами записати в Ловецькому альманасі: «Тої днини два братні ловецькі товариства нав’язали справжній контакт. Ватра улаштувала лови на одному із своїх теренів (Тязів) і запросила «Тура». «Тур» радо послухав. Як делегати поїхали Голова і Ловчий. Всього було 19 мисливців … Настрій був зразу трошки церемонійний, це гості «давались просити», та по кількох тостах всі почувались як у себе дома»11 . Полювання вдалось на славу. Цьому сприяли наші селяни з Тязова, які просто всі хотіли йти в нагінку. Треба було трохи «дипломатичного» хисту, щоб вияснити добрягам, що так не піде. Але найцікавіше гамірлива ловецька братія могла поспілкуватись в неформальній обстановці. Цікавим є й те, що на офіційній частині голова «Тура» привітав братнє товариство та подякував за гостинність зі склянкою чаю в руці. Закликом «Нехай живе ловецька дружба!» заохотив і голова «Ватри» все товариство випити запашний чай за здоров’я і многії літа.

Турівцям настільки сподобалось полювання, організоване «Ватрою», що вони вирішили взяти «реванш», який відбувся того ж місяця – 31 грудня 1937 року. У цей прегарний день «Тур» влаштував лови і запросив станіславівську «Ватру». Стояв дуже сильний мороз. Два авта, одне – з дванадцятьма «турівцями», а друге – з трьома «ватранськими» гостями мчались крізь ранню імлу по дорозі до села Запитів біля Львова. У знайомих з села в окремій кімнаті були застелені столи, а припаси привезені із собою. Зустріч вийшла ніби на Різдво разом із ріднею і численними тостами, які закінчувались словами «Дай Боже, щоб…». На цьому полюванні було добуто 98 зайців.12

Товариство «Тур» у різний час орендувало мисливські угіддя на території Львівського воєводства, зокрема, у 1934 році – у селі Вислобоки (Кам’янка-Бузький район), у Запитові, Малих Підлісках, Сулимові (Жовківський район).13

В часописі «Ловецтво» за 1938 рік подавались мисливські терени, які орендувало товариства і вказівка, як до них можна було дістатись.
З огляду на початок сезону подаємо опис теренів товариства «Тур»

Всім членам товариства зверталась увага на те, що в мисливському сезоні 1938/9 років полювання на куріпку починалось з першого вересня. Хоча на куріпку всім членам товариства дозволялось полювати «досхочу», але принагідно у часописі згадувались і правила: необхідно було повідомити ловчого про свій приїзд на полювання на куріпок за день, щоб оминути скупчення великої кількості мисливців в одному мисливському ревірі. Крім того, в одному і тому самому мисливському ревірі член товариства мав право полювати лише один раз у місяць; обов’язком мисливця під час полювання на куріпок було знешкодження будь-якого випадкового хижака (яструба, кота, пса, сорок та ворон); слід було також щоразу при зустрічі з мисливським сторожем перевіряти його, як він займається роботою і чи точно знає стан дичини; при полюванні для нагінки потрібно було залучати не місцевих хлопців, а мисливських охоронців товариства і заплатити їм відповідно до виконаної роботи.

Після повернення з полювання не пізніше наступного дня слід було повідомити ловчого про кількість добутої дичини та й взагалі про дичину, яка зустрічалась на полюванні. У жовтні, коли починалось колективне полювання, рекомендувалось не полювати індивідуально, щоб природа відпочила.14

Слід відмітити, що правила, які дозволяли необмежений відстріл куріпок, вступили в дію у 1937 року у зв’язку з їх різким збільшенням, тоді як до того часу мисливцеві дозволялось добувати в день не більш як 5 голів.15

З приходом на територію Галичини Радянської влади у вересні 1939 року всі мисливські та й не лише мисливські товариства припинили своє існування. Багато членів товариства емігрували з України. Але свою діяльність мисливське товариство «Тур» не припинило. Зокрема, воно об’єднало українських мисливців у США. У 1977 році за його підтримки вийшла книга Г. М. Яценка «Останні Слобожани», (156 сторінок, шість оповідань), а автор книги був головою мисливського і рибальського товариства «Тур» в Нью-Йорку.16

Олег ПРОЦІВ,
головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства

Примітка
⃰ – одна гривня рівнялась одному долару США